Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Я хочу зайти до неї завтра. Посуд помию, подивлюся, чи не треба чого зашити, — поділилась планами Рахіль.

— Чудово! — втішилася Руф і додала: — Ханна Стенвуд також занедужала. Джон заходив до них учора ввечері, а я планую піти зранку.

— Нехай Джон у нас пообідає, бо ж тобі, можливо, доведеться пробути там аж до вечора.

— Дякую, Рахіле! Побачимо, як воно буде. А ось і Саймон!

У кухню увійшов господар дому, Саймон Хеллідей, високий, статний мужчина. На ньому були чорні штани, темна куртка і капелюх із широкими берегами.

— Доброго дня, Руфе! — привітно сказав він, стискаючи її пухкеньку ручку у своїй широкій долоні, і запитав: — Як справи у твого Джонні?

— Наші всі здорові, і Джон також, — весело відповіла Руф.

— Які новини, батьку? — запитала Рахіль чоловіка, відправляючи печиво у духовку. Вони вийшли на задній ґанок, де Саймон мив руки у балійці з кришталево чистою водою.

— Пітер Стеббінс повідомив мені, що сьогодні ще до вечірньої зорі він буде тут із друзями, — відповів Саймон, багатозначно повівши очима.

— Он як! — вигукнула його дружина і замислено подивилася на Елізу.

— Твоє прізвище Гарріс — я правильно запам’ятав? — запитав Елізу Саймон, повертаючись у кухню.

— Так, — промовила Еліза.

З тривожного виразу її обличчя стало зрозуміло: вона хвилюється, чи не з’явилося, бува, десь в околиці оголошення про їхній із Гаррі розшук.

Рахіль кивнула чоловікові, а він, ідучи на ґанок, окликнув її:

— Мамо!

— Чого тобі, батьку? — запитала вона його, на ходу витираючи білі від борошна руки.

— Її чоловік тут, у селищі, і завітає до нас сьогодні уночі, — мовив Саймон.

— Та невже? — вигукнула Рахіль, аж засвітившись радістю.

— Саме так! Пітер учора їздив на станцію, де його чекали одна стара і двоє молодих чоловіків. Один із них назвався Джорджем Гаррісом. Те, що він про себе розповідає, і те, що ми чули від Елізи про її чоловіка, співпадає! Пітер каже, що він розумний і красивий. Як ти гадаєш, варто їй про це сказати просто зараз?

— Давай порадимося з Руф’ю, — запропонувала Рахіль і покликала молоду гостю.

Руф відклала плетіння і швиденько вибігла на ґанок.

— Руфе! Ти навіть не уявляєш… Саймон каже, що Елізин чоловік прибув із останньою партією і вночі буде у нас!

Ці слова молода жінка зустріла із таким вибухом захоплення, що аж підскочила на місці і голосно заплескала у долоні, через що два її неслухняні локони знову вибилися з-під чепчика.

— Тихше, люба, тихше! — м’яко попросила її Рахіль. — Ти краще порадь, коли їй про це сказати: зараз чи ближче до вечора?

— Просто зараз! Негайно! Навіть не думайте мовчати! Та якби це був мій Джон, я б так зраділа!

— Ти надзвичайно доброзичлива, — похвалив її Саймон, захоплено дивлячись на подругу сім’ї.

— Авжеж! Ми й живемо для того, щоб дарувати іншим добро. Якби я не кохала свого Джона, не любила нашого синочка, то чи могла б щиро радіти за цю жінку?

Руф обняла Рахіль і запропонувала:

— Піди, поговори з нею у спальні, а я почергую у кухні.

Рахіль повернулася до кухні і побачила Елізу за шиттям. Вона відчинила двері, що вели з кухні до маленької спаленьки, і попросила Елізу:

— Ходи-но зі мною, доню. Треба поговорити.

Кров порум’янила бліді щоки Елізи. Піднімаючись з крісла, вона ледь не впала — тіло її не слухалося в передчутті якогось лиха. Вона тривожно поглянула на Гаррі. Руф помітила цей переляк і поспішила заспокоїти жінку.

— Ні! Це не те, що ти думаєш, — вигукнула вона, кидаючись до неї. — Не бійся, Елізо, новини хороші. Іди ж, іди! — лагідно підштовхнувши Елізу до дверей, вона підхопила на руки Гаррі і почала цілувати дитину. — Скоро побачиш татка, маленький! Розумієш? Татко твій приїхав! — повторювала Руф дитині, яка здивовано дивилася на неї.

А у спальні відбувалася інша сцена. Рахіль підійшла близько до Елізи і сказала:

— Дочко! Господь змилувався над тобою: твій чоловік вирвався із полону рабства.

Серце Елізи закалатало так шалено, що вона розчервонілася, а потім враз зблідла. Відчуваючи, що не може втриматися на ногах, присіла у крісло.

— Тримайся, — сказала Рахіль, кладучи долоню їй на голову. — Він у друзів. Сьогодні вночі буде тут.

— Сьогодні?.. Сьогодні! — повторювала Еліза єдине слово, немовби воно було чарівне, сама не розуміючи, що каже.

У її голові все миттю переплуталося, закаламутилося… і вона зомліла.

Отямившись, Еліза побачила, що лежить під ковдрою на ліжку, а Руф натирає їй руки камфорою. Вона блаженно розплющила очі як людина, яка скинула з себе важенний тягар.

Нарешті щезла та нервова напруженість, що закувала її душу у свої пута у першу ж хвилину втечі. Потім вона, неначе уві сні, побачила крізь щілину прочинених дверей, як господиня і гостя готувалися до вечері: накрили білосніжною скатеркою стіл, поставили на плиту чайник, що насвистував свою пісеньку… Ось Руф підходить до столу, ставить на нього пиріг, різні соління, пригощає Гаррі різними ласощами, пестить його по голівоньці, перебираючи довгі кучерики пальцями. Огрядна постать Рахілі зупиняється біля її ліжка, турботливо поправляє ковдру, подушки, при цьому великі карі очі цієї добродійки світяться сонячним теплом. Ось завітав і Руфин чоловік. Та кидається йому на шию, схвильовано щось розповідає, вказуючи на ту кімнату, де відпочиває Еліза. Ось усі сідають до столу: Руф з дитям на колінах, Гаррі на високому стільці під наглядом Рахілі. Еліза чує їхні спокійні голоси, мелодійне дзенькання чайних ложечок… Та сон знову долає її, дуже глибокий сон… Так спокійно вона не спала, відколи залишила рідну домівку, коли байдуже дивилися на неї холодні зорі, а вона бігла, не випускаючи з рук найдорожче, що мала — сина.

Їй наснилася прекрасна країна тиші і миру. Зелені береги, що сяють під променями сонця, прозора вода, острівці і чийсь затишний будиночок… Привітні голоси підказують, що це її дім, і вона бачить, як у саду грається її дитина. Ось вона дедалі ближче чує кроки свого чоловіка, ось він обіймає її, вона відчуває його пекучі сльози на своєму обличчі… і прокидається. Це вже не сон! Надворі давно вже ніч, дитя спокійно спить, коло ліжка горить свічка, а її коханий чоловік нахилився над нею і ридає, сховавши обличчя у подушку.

Радісним і жвавим був наступний ранок у домі квакерів. «Мати» встала удосвіта і заходилася готувати сніданок. При ній постійно були усі її діти, з якими вчора ми не встигли познайомити читача. Цікаво, що кожен із них миттю виконував її ласкаві прохання-накази,