Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

віддаєш однокласника, нашого товариша, до виправно-трудового табору! Аякже! Так виходить з твоїх слів. Давайте, мовляв, махнемо на нього рукою, нехай його перевиховують у таборі!

Віктор додав і собі:

— Дивно, Юлю, дивно! Ти справді зайняла таку позицію щодо Мечика, що можна подумати, наче ти...

— Доказуй! — спалахнула Юля.— Доказуй, Вікторе! Чому замовк? Ти що хотів сказати? Наче я маю особисту неприязнь до Мечика? Так ти подумав? Правда твоя, у мене до нього є й особиста неприязнь, глибока антипатія. А ти що хотів, щоб я захоплювалась таким типом? Але гаразд, я згодна. Давайте підемо до його батьків. Я піду з вами теж. Даю слово, що розмовлятиму з його батьками серйозно... І з Мечиком теж. Мені говорив Юрій Юрійович. Говорив про це. Але я все-таки переконана, що ми не в силі перевиховати такого, як Мечик. Коли хочете знати, для такого випадку народ склав навіть прислів’я: горбатого могила виправить. Ну, все. Нехай буде ще один захід, щоб не мучила совість.

* * *

На дверях, оббитих повстю, висів пожовклий папірець з єдиним словом «Гайдай».

— Ну, тут живе наш Мечик,— промовила Юля Жукова.— Хлопці й дівчата, підтягнись! Щоб було видно, що це справді делегація!

Вона постукала. А інші члени «делегації» — Марійка Поліщук і Віктор Перегуда — обтрушували один в одного сніг з пальт.

Відчинила двері не стара ще жінка з вищербленими передніми зубами. В руках у неї була котушка ниток.

Усі догадались, що це Мечикова мати.

— Можна бачити машиніста товариша Гайдая? — спитала Жукова.

— Повернувся з рейсу, спить,— відказала жінка.

В цей час за її спиною почулись важкі кроки і голос:

— Уже встав, встав! Хто там?

— Ми зі школи,— сказала Юля.— Члени комсомольського комітету Прийшли поговорити про вашого сина.

— Про Мечика? — злякано вихопилось у жінки.— Що ж саме?

Заспаний, але гладенько поголений машиніст Гайдай чемно запросив:

— Заходьте. О, та тут ціла делегація! Роздягайтесь, прошу.

Юля першою скинула шубку і ввійшла в простору кімнату з фікусами в кутках. З сусідньої кімнати пролунав знайомий голос Мечика:

— Мамо, хто там?

Жукова рішуче підійшла до дверей і відчинила їх. Побачила збентежене обличчя Мечика, який похапцем засував до кишені затиснуті в кулак гроші. Навколо круглого столу сиділо кілька хлопців і грали в карти.

— Добрий день,— привіталась Юля.— Як бачу, тут конференція за круглим столом?

Мечик устав і зніяковіло кинув товаришам:

— На сьогодні, хлопці, досить.

— Як це «досить»? — запротестував рожевощокий і червоногубий жевжик з напомаженим до блиску волоссям.— Треба грати до кінця!

Пильно придивившись до Юлі, він мимовільним рухом погладив собі щоку. З його губ злетіло:

— А-а...

Він не доказав і вслід за Мечиком встав з-за столу. Жукова теж упізнала його.

— Здається, ми знайомі?

Фотограф одвернувся і кивнув до приятелів:

— Поїхали. У Мечика сьогодні бал-маскарад, уже й примадонна тут!

Коли картярі пішли, Юля спитала в Мечика:

— Давно ти дружиш з оцим типом?

— Коли я граю з кимсь у карти, це не значить, що я з ним дружу. Крім того, я не зовсім досконало обізнаний з теорією дружби.

— Не люблю, коли ти вдаєшся до словесної клоунади. Це в тебе виходить не зовсім вдало.

— Громадянко Жукова, що ви хочете від мене? Познайомився з фотографом, розбалакались, запросив до себе. «Тип», як ти висловилась, у мене гостює вперше. Ви задоволені?

В розмову втрутився батько:

— Дозвольте, я не все розумію. Та ви сідайте, будь ласка. Не розумію, чи ви справжня, так би мовити, делегація?

— Справжня,— ствердила Юля.— Ви пробачте, ми хочемо поговорити з вами про Мечика.

— Про Мечислава Гайдая,— сказав Віктор.— Я секретар бюро комсомольського комітету, це — голова учкому і член комітету Марія Поліщук.

— Дуже приємно, радий,— сказав Гайдай-батько.

— Але нам приємніше було б познайомитися за інших обставин,— промовив Віктор.

Він глянув на машиніста, одвів погляд і знову глянув. Справді, йому було неприємно і важко говорити те, що зараз мусив сказати. Потім нервово провів долонею по лобі і швидко вів далі:

— Одним словом, Мечислав тягне наш десятий клас назад. Розумієте — ми цього року складаємо екзамен на атестат зрілості. Більшість із нас скоро візьмуть участь у виборах до Рад — уперше в житті. В тому числі й Мечислав. Але ми вважаємо, що він на неправильному шляху!

Мечик ураз вискочив на середину кімнати:

— Дайте мені слово! Ви розмовляєте зі мною, як з комсомольцем! Влаштовуєте виїзне засідання комітету. Не забувайте, що я не член комсомолу!

— Сядь, Мечику,— наказала Юля.— Ми розмовляємо з тобою як з членом нашого колективу. Народ тебе вчить і виховує, і ми хочемо знати, що ж ти даси народові? Досі ти відповідаєш на піклування держави про тебе двійками і грою в карти. Ти граєш на гроші, а це...

— Це моя особиста справа! Людина повинна жити без контролю! А ви прийшли копирсатися в моїй душі. Тільки я не визнаю вашого контролю, я понад усе ставлю особисту незалежність! Двійки... Карти... Вам до цього немає діла! Я сам за себе відповідаю.

— Неправда! — сказала спокійним голосом Юля і зблідла.— Ми теж відповідаємо за тебе.

Марійка помітила, що Жукова ледве стримує себе — ось-ось прорветься обурення і гнів.

— Почекай, Юлю,— втрутилась вона,— Мечик просто не все розуміє. Ти, Мечику, член нашого колективу, разом з нами закінчуєш школу, і нам не байдужі ні твої успіхи в навчанні, ні те, як ти проводиш свій час удома. Ми з тобою вирушаємо по державній путівці в життя і хочемо знати, який ти нам будеш помічник і товариш у путі! Чи можна тобі довіритись? Хто ти — боєць чи міщанин? Про всіх ти думаєш чи тільки про себе?

Схвильований Гайдай-батько повернувся до сина:

— Слухай, Мечиславе, слухай! Ти неправий!

— До вас, пробачте, не знаю, як вас на ім'я й по батькові,— звернувся до нього Віктор,— у нас теж є серйозні претензії.

— Микола Маркович...

— Треба нам поговорити з вами, Миколо Марковичу. Ваш син має три двійки! Та як же він їх не матиме, коли в нього на думці не наука, а інше.

— Що саме? — хрипло спитав з кутка Мечик.

— Модні галстуки, танці й карти!

— Наївно й непереконливо!.— знову вискочив на середину кімнати Мечик.— Смішно і просто глупо! Модні галстуки? А що ж мені накажеш — носити старомодні галстуки, з часів минулого століття? Дурниці! Хіба в нас заборонено охайно вдягатись? Ти проповідуєш опрощенство якесь! Неправильно це!

— Неправильно,— спокійним голосом промовила