Агата Крісті - Гра дзеркал

міс Марпл. Публіка учора ввечері сиділа, обернута спинами до цієї конкретної сцени.

Скільки часу, міркувала собі міс Марпл, треба було для того, щоб вислизнути з кімнати, пробігти коридором, застрелити містера Гульбрандсена й повернутися назад? Не так багато, як можна було подумати. Час, що вимірюється хвилинами та секундами, справді дуже короткий…

Що мала на увазі Кері Луїза, коли сказала своєму чоловікові: «Отже, ти віриш у це, Льюїсе. Але ти помиляєшся, бігме, помиляєшся».

— Я повинен сказати, що то було дуже глибоке зауваження інспектора, — урвав її роздуми голос Алекса. — Коли він сказав, що сценічні декорації — це щось цілком реальне. Вони виготовлені з дерева й картону, склеєні клеєм і реальні як у своєму пофарбованому, так і в непофарбованому вигляді. Ілюзія, — сказав він, — виникає в очах публіки, що дивиться виставу.

— Так роблять фокусники, — прошепотіла міс Марпл сама до себе. — Вони відводять людям очі, так, здається, кажуть про їхнє вміння.

Увійшов Стівен Рестарік, дещо засапаний.

— Привіт, Алексе, — сказав він. — Ти пам'ятаєш того дрібного щура на ім'я Еpні Грег?

— Того, який грав Феста, коли ми ставили «Дванадцяту ніч»? Хлопець не позбавлений певного таланту, так я тоді подумав.

— Атож, він не позбавлений певного таланту. Руками він теж працювати вміє. Виконує для нас багато теслярської роботи. Але я не про це. Він похвалився Джіні, що виходить уночі з Коледжу й гуляє в саду. Каже, він гуляв учора вночі й щось нібито бачив.

Алекс круто обернувся.

— Що він бачив?

— Про це він розповідати не хоче. Власне, я глибоко переконаний, що він лише хоче похизуватися й потрапити у світло рампи. Він неймовірний брехун, але я подумав, що, можливо, його варто було б допитати.

Алекс гостро сказав:

— Я дав би йому спокій на певний час. Нехай не думає, що ми ним так уже дуже зацікавилися.

— Мабуть, і справді ти маєш рацію. Ліпше відкласти розмову з ним до вечора.

Стівен пішов у бібліотеку.

Міс Марпл, тихо обходячи залу в своїй ролі рухливої публіки, наштовхнулася на Алекса Рестаріка, який відсахнувся від неї.

— Пробачте, — сказала міс Марпл.

Алекс скинув на неї похмурим поглядом і неуважно відказав:

— Пробачте й ви мені.

А потім раптом вигукнув здивованим голосом:

— А, це ви!

Міс Марпл здалося дивним що так могла вигукнути людина, з якою вона щойно досить довго розмовляла.

— Я думав про зовсім інше, — сказав Алекс Рестарік. — Про того хлопця Ерні… — і він зробив якісь дивні рухи обома руками.

Потім, якось несподівано змінившись, він перетнув залу й увійшов до бібліотеки, зачинивши за собою двері.

Гомін голосів долинув із-поза зачинених дверей, але міс Марпл не звернула на них уваги. Балакучий Ерні її зовсім не цікавив, їй було байдужісінько до того, що він бачив або здавав, ніби бачив. Її прониклива інтуїція підказувала їй, що Ерні взагалі нічого не бачив. Вона й на мить не повірила в те, шо в таку холодну, вогку й туманну ніч, якою була ніч учорашня, Ерні захотів би скористатися своїм мистецтвом відмикання замків і вийти на прогулянку в парк. А найімовірніше, що він ніколи не виходив із Коледжу вночі. Він просто любив похвалитися, ото й усе.

— Як Джонні Бекгаус, — подумала міс Марпл, яка завжди мала напоготові низку аналогій, узятих із життя мешканців її рідного села Сент-Мері-Мід.

«А я бачив вас учора вночі», — так полюбляв казати Джонні кожному, кому хотів зіпсували настрій.

І майже завжди домагався уcnixy. Просто дивовижно, скільки людей, подумала міс Марпл, бували в таких місцях, де їм не хотілося, аби хтось їх побачив!

Вона викинула Джонні з голови й зосередила всі свої думки на тому туманному «щось», яке розбудило до життя розповідь Алекса про зауваження інспектора Кері. Це зауваження підказало Алексові якусь думку. Вона не була переконана, що воно не підказало якусь думку і їй. Ту саму думку? Чи якусь іншу?

Вона стояла там, де щойно стояв Алекс Рестарік. Вона повторювала подумки: «Це не справжня зала. Це лише картон, полотно й дерево. Це театральна сцена…» Уривки фраз пролітали крізь її розум: «Ілюзія» — «В очах публіки» — «Вони відводять людям очі…» Прозорі чаші із золотими рибками… довгі кольорові стрічки… жінки, які зникають несподівано… Мистецтво фокусника, який уміє відвернути увагу глядачів…

Щось пробудилося в її свідомості — якась картина — щось сказане Алексом… щось ним описане… Засапаний констебль Доджет… Засапаний… Щось зсунулося в її уяві й несподівано картина повністю прояснилася…

— Ну, звичайно ж! — сказала міс Марпл. — Ось як воно було…

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

І

— Ой, Воллі, як ти мене налякав!

Джіна, яка виринула з темряви, що панувала навколо театру, відстрибнула назад, коли постать Воллі Хада чітко проступила в сутінках, які висіли в залі. Ще не було поночі, але в тьмяному світлі, яке швидко згасало, речі втрачали свою реальність і набували фантастичних, примарних обрисів.

— Що ти тут робиш? Ти ж ніколи не приходиш до театру, як правило.

— А може, я шукав тебе, Джіно? Це ж те місце, де ти найімовірніше можеш бути, хіба ні?

Лагідний, злегка протяглий голос Воллі не мав якогось особливого призвуку, але Джіна здригнулася.

— Тут моя робота, і я її люблю. Я люблю атмосферу, яка пахне фарбою й полотном, люблю бути в оточенні декорацій.

— Так. Для тебе це багато означає. Я бачу. Скажи мені, Джіно, скільки ще триватиме це розслідування?

— Допити закінчаться завтра, але загалом слідство триватиме ще тижнів зо два. Принаймні так дав нам зрозуміти інспектор Кері.

— Два тижні, — замислено сказав Воллі. — Зрозуміло. Ну, хай навіть три тижні, а потім ми будемо вільні. І тоді я повертаюся у Штати.

— Але ж я не можу так раптом звідси зірватися! — вигукнула Джіна. — Я не можу покинути бабусю. І ми зараз працюємо над двома новими спектаклями.

— Я не сказав ми. Я сказав, що я повертаюся.

Джіна замовкла й подивилася на чоловіка. У напівтемряві він здавався дуже великим. Велика, спокійна постать, і їй навіть привиділося в ній щось погрозливе… Ця постать ніби нависала над нею. І погрожувала їй — чим погрожувала?

— То ти не хочеш, щоб я поїхала з тобою? — запитала вона невпевненим голосом.

— Я цього не сказав.

— Тобто тобі байдуже, чи поїду я з тобою, чи ні? Так я маю тебе розуміти?

Вона несподівано розсердилася.

— Послухай-но, Джіно. Пора вже нам поговорити відверто. Ми небагато знали одне про одного, коли побралися, ми майже нічого не знали про походження одне одного,