Роджер Желязни - Знак Єдинорога

і про те, що лежить за ними, а також про Лабіринт і про Карти. Саме тому Бранд зміг зв'язатися з тобою.

— Цікава думка, — пробурмотів Рендом задумливо. — Тобі не здається, що вони могли позбутися Дворкіна після того, як дізналися все, що їм було потрібно? Якщо щось трапиться з батьком — знання залишалися тільки у них.

— Мені це не приходило в голову, — зізнався я.

І я подумав, а чи не могли вони викинути щось, що вплинуло б на його розум? Зробило б його таким, яким я його востаннє бачив? І якщо так, чи знають вони, що Дворкін, можливо, ще десь живе, чи впевнені в його остаточної загибелі?

— Так, думка цікава, — вимовив я вголос. — Думаю, що це цілком могло трапитися.

Сонце підіймалося все вище. Їжа підкріпила мене. У ранковому світлі Тир-на-Нгот розтанув без сліду. Мої спогади про нього були вже схожі на спогади колишнього або на відображення в тьмяному дзеркалі. Ганелон приніс єдиний сувенір на згадку про примарне місто — металеву руку — і Рендом упакував її разом з тарілками. Вдень перші три сходинки були схожі не стільки на сходи, скільки на нагромадження каменів.

— Назад тим же шляхом? — Кивнув Рендом в бік стежки.

— Так, — відповів я і ми всілися в сідла.

Раніше ми піднімалися на вершину по звивистій стежці, що йшла з півдня навколо Колвіра. Вона була довшою, але легшою за шлях через вершину. Я збирався щадити себе до тих пір, поки рана не перестане боліти.

Ми скакали один за одним. Рендом попереду, Ганелон позаду. Стежка плавно піднімалася вгору, потім знову опускалася вниз. Повітря було прохолодним, пахло зеленню і мокрою землею, що було незвично після голої місцевості на такій висоті. Я вирішив, що запахи принесло з лісів біля підніжжя гори випадковим потоком повітря. ми відпустили віжки. Коні самі спустилися в наступну западину і вийшли з неї. Коли ми наближалися до чергового підвищення, кінь Рендома заіржав і встав на диби. Рендом тут же приборкав його. Я огледівся навколо, але не помітив нічого, що могло б налякати тварину. Піднявшись на вершину, Рендом уповільнив хід, оглянувся й крикнув:

— Гляньте, який схід, а?

Не милуватися ним було дуже важко, але я не став цього говорити. Рендом рідко ударявся в сентиментальності з приводу рослинності та, взагалі, природи.

Піднявшись на вершину, я сам трохи не натягнув поводи. Сонце здавалося фантастичною золотою кулею. Виявилося, що воно в півтора рази більше звичайного, і я ніде ще не зустрічав такого дивного кольору. Сонце творило чудеса зі стрічкою океану, яка виднілася за наступним пагорбом, а відтінки хмар і неба були просто неймовірними. Але я не зупинився, тому що це раптова яскравість була майже хворобливою.

— Ти маєш рацію! — Крикнув я, спускаючись слідом за ним в угловину. Ганелон позаду нас захоплено вилаявся.

Проморгавши після цього раптового для нас спектаклю, я помітив, що рослинність в цій невеликій западині густіша, ніж раніше. Я вважав, що тут ростуть кілька низькорослих дерев та трохи лишайників. Насправді дерев було кілька десятків, вони були вищими, ніж я думав, і зеленішими. тут і там пробивалася трава, контури скель пом'якшував плющ. Однак, після мого повернення я проїжджав тут тільки вночі. До речі, звідси, напевно, і виходили запахи, які ми відчували раніше.

Коли я проїжджав через улоговину, мені здалося, що вона ширша, ніж була раніше. До того часу, як ми перетнули її і знову стали підніматися, я був упевнений в цьому.

— Рендом! — Вигукнув я. — Це місце, яке ми тільки що проїхали, змінилося з тих пір, як ти його пам'ятаєш?

— Важко сказати, — відповів він. — Ерік нечасто випускав мене на прогулянки. Мені здається, що воно трішки збільшилося.

— Мені теж. Западина стала більшою і ширшою.

— Точно. Я думав, що мені просто ввижається.

Коли ми виїхали на наступний горб, сонце вже не сліпило: його закривало листя. Ліс попереду був ще густішим, ніж позаду, дерева піднімалися ще вище. Ми натягнули поводи.

— Щось я не пригадую цього, — промовив Рендом. — Навіть якщо проїжджати вночі, то таку гущавину не можна проскочити, не помітивши. Ймовірно, ми збилися зі шляху.

— Не збагну тільки, як. Ну гаразд, ми приблизно знаємо, де знаходимося. Мені не хочеться повертатися, поїхали краще вперед. Все одно треба знати, що діється так близько в околицях Амбера.

— Це вірно.

Рендом став спускатися до лісу. Ми поїхали за ним.

— На такій висоті я ще не зустрічав подібних заростей, — обернувшись, помітив Рендом.

— І чорнозему більше, ніж раніше.

— Схоже, ти правий.

При в'їзді в ліс стежка різко звернула вліво. Я не бачив ніяких причин відхилятися від прямого шляху. Але ми залишилися на стежці тому що відстань, яку треба було проїхати дорогою, здавалася ще більшою. Через кілька секунд стежка різко метнулася вправо, і перед нами відкрився дивний краєвид. Дерева були ще вищими, а ліс був такий густий, що очі не проникали крізь гущавину. Дорога вильнула ще раз, стала ширшою і пішла прямо. Тепер було видно далеко попереду. Наш видолинок був куди менше.

Рендом зупинився.

— Чорт забирай, Корвін, це ж ідіотизм якийсь! Ти випадком не жартуєш над нами, а?

— Не міг би, навіть якби захотів. На Колвірі у мене ніколи нічого з Відображеннями не виходило. Вважається, що їх тут просто немає. У всякому випадку, це не тільки моя думка.

— Я теж завжди так думав. Амбер відкидає Відображення, але сам створений не з нього. Не подобається мені все це. Чи не повернути нам назад?

— Ти знаєш, у мене таке передчуття, що ми не знайдемо шляху назад. Всьому цьому є причини, і я маю намір їх з'ясувати.

— Корвін, а якщо це пастка?

— Навіть якщо це пастка.

Він кивнув, і ми поскакали далі в Відображення дерев, які ставали все більш величними. У лісі панувала тиша. Дорога була прямою, місцевість рівною. Напівнесвідомо, ми пришпорювати коней.

Хвилин п'ять минуло в мовчанні. Потім Рендом сказав:

— Корвін, це не Відображення.

— Чому?

— Я весь час намагаюся змінити його. Нічого не виходить. Ти не пробував?

— Ні.

— Спробуй.

— Зараз.

Нехай за деревами попереду виступить скеля… пурпурний в'юнок перевиє цей кущ і прикрасить його своїми дзвіночками… Ось цей шматочок неба повинен очиститися, а зараз на ньому з'явиться невеличка хмарка… нехай тепер на землі з'явиться впала гілка, усіяна грибами… калюжа, заросла водоростями, жаба… падаюче перо, насіння, що пурхає в повітрі, вигнутий сук… ще одна стежка вздовж дороги, нещодавно прорубана, виразно видно, що вона проходить повз те місце, куди повинно