Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

Той вражено зупинився.

— Це ти, Марко! — вигукнув він своїм громовим голосом. — Чого ти так пізно блукаєш у порту? — Поклавши юнакові на плече руку, він з батьківською теплотою мовив: — Я розумію тебе. Навіть я втратив би спокій! Ходімо, сідай до мене в човен. Я підвезу тебе додому. Побалакаємо трошки.

Марко одразу забув свою підозру. Йому пригадалось, як вони ходили додому до капітана Матео, коли розшукували Паоло, і як він був завжди готовий допомогти їм.

— Сідай! — підбадьорливо гукнув капітан хлопцеві. — У мене ще багато справ.

Марко плигнув у човен. Капітан Матео, відштовхнувшись від берега, вдарив веслами і погнав човна по каналу Сан-Марко. Перед хлопцем знову постала картина нічної Венеції. Він відчував, що не раз згадуватиме цю картину в мандрах.

— Ви були на нашому кораблі? — спитав раптом Марко. — Я бачив, як ви розмовляли з капітаном Антоніо.

Матео здивовано глянув на нього. Човен мало не наскочив на стовп, що стирчав з води.

— То ти підслухував нашу розмову? — загрозливо спитав капітан Матео.

— Я прийшов не для того, щоб підслухувати ваші розмови, — одказав йому хлопець. — Я хотів тільки ще раз поглянути на корабель. Не міг спокійно всидіти вдома.

— Хотів ще раз глянути на корабель? — Матео засміявся. — Мабуть, боявся, що за ніч його вкрадуть? — Раптом він став серйозним і владно запитав: — Виходить, ти не чув, про що ми говорили?

— Ні, я тільки чув, як ви сказали: «До завтра». Скажіть, капітане Матео, що це має значити?

Вони проїхали Великий канал, по якому сновигали сотні барок і човнів, і звернули в невеличкий рукав. Тут було безлюдно й тихо. Перед ними чорнів над водою дерев'яний міст, на якому тьмяно сяяв ліхтар. Світло його було таке слабе, що навіть не відбивалось в воді.

— Капітан Антоніо — мій давній приятель, — сказав Матео. Ми служили з ним матросами на «Святій Марії» і плавали аж до берегів Франції, Іспанії, Африки… — Раптом Матео нахилився і сердито промовив: — Нащо я тобі розповідаю це? Хіба я злодій чи вбивця? Я вільна людина і можу ступити на палубу будь-якого корабля.

— Капітане Матео, я не думаю про вас нічого поганого, — заспокійливо сказав Марко.

Матео вмить заспокоївся. Марко помітив, як у нього в куточках рота і в зморшках біля очей промайнула хитрувата посмішка.

— Дай мені руку, сину, — сказав Матео. — Хтозна, коли ми ще з тобою побачимось, — через п'ять днів чи через п'ять років, чи, може, й ніколи. Старий моряк бажає тобі попутного вітру. Він дорожчий за тисячу дукатів. — І капітан зареготався так, що аж луна пішла.

Рука Марко зникла у величезній долоні Матео. Але він, не скривившись, витримав потиск.

— До побачення, капітане Матео! — дзвінко гукнув він. — Через п'ять днів!

Він засміявся, вистрибнув на берег, відштовхнув човна і, залишивши приголомшеного капітана Матео, рушив додому.

Ранок був холодний і вітряний. Корабель з піднятими вітрилами прямував до Сан-Ніколо. Сенатори й абат монастиря, які проводжали мандрівників, пішли вже в палац дожа. І тільки Джованні й Джіаніна все ще стояли біля причалу і махали руками. Марко Поло, з розкуйовдженим од вітру волоссям, доки міг бачити друзів, відповідав їм з палуби. Скоро корабель під усіма вітрилами вийшов у відкрите море.

Безтямна радість сповнювала Марко. Він почував себе, як орел, що вільно й гордо лине у височінь.

Хвилі билися об борт корабля, поволі танули в далечині ледь зримі обриси острова Лідо, а навколо, куди глянь, розкинулось сірозелене, неспокійне море, по якому невтомно, то піднімаючись, то опадаючи, котились білі гребені хвиль.

До Марко підійшов Мафіо Поло.

— Ну, бачиш? Ми пливемо! — мовив він.

— Чудово, дядю!

Брат Джіельмо теж стояв на палубі. Тільки він дивився назад, туди, де залишились надійні стіни монастиря Сан-Ніколо, які разом з островом Лідо ніби опускались у морську глибінь.

Брат Ніколо сидів у своїй каюті, охороняючи цінні подарунки папи великому хану. Він лежав на койці і з сумом згадував спокійне життя під захистком монастирських мурів.

Тимчасом Марко знайомився з усіма тонкощами кораблеводіння, а заразом дізнавався дещо й про людей, які пливли на кораблі. Його дивувало, що капітан Антоніо рідко з'являвся на палубі, цілком покладаючись на свого штурмана і на досвідчену, випробувану команду. Від вітрильника він довідався, що капітан любить чарку і що в його каюті завжди є невичерпний запас вина. Але варто було комусь іншому випити бодай краплину, як він аж казився. Інколи він вистроював усю команду, від штурмана до кока, на палубі і починав кожному принюхуватись до рота. Всі відхилялися від нього, бо перед такими перевірками він сам у себе в каюті добренько заглядав у чарку і від нього відгонило, як від бочки з вином.

Але капітан Антоніо був досвідченим моряком, і тому ніхто не сердився на нього за ці дивацтва. Якось після страшного шторму в Біскайській затоці він запросив до себе в каюту по одному всю команду і з кожним матросом випив по склянці вина.

Часом на Марко нападала туга та байдужість.

— Це морська хвороба, — пояснив йому вітрильник. — Ось нехай добре засяє сонце або налетить шторм, і її як рукою зніме. — Його смагляве, загрубіле од вітру обличчя з маленькими розумними очима набрало таємничого виразу. — Найкраща річ у морі — це шторм. Тоді по-справжньому почуваєш себе людиною.

Однак Марко був надто заклопотаний, щоб піддаватися морській хворобі. Третій день вони були в дорозі, а йому й досі не пощастило бодай одним оком зазирнути в капітанську каюту. Виходячи на палубу, капітан Антоніо ніколи не забував заперти за собою двері. Марко прокрадався тоді вниз, і, притулившись вухом до дерев'яної стіни, напружено слухав. Однак і досі ще нічого не почув.

Невже він помилився? Не може цього бути, його підозру підтверджувало ще й те, що замковий отвір завжди був завішений. Капітан приховував якусь таємницю. І він, Марко, був єдиний, хто знав про це.

Ченці майже весь час сиділи в своїй каюті. Марко часто розмовляв з ними. Йому не подобалась надмірна люб'язність та плаксивий голос брата Ніколо да-Віценци. Зате з братом Джіельмо Марко любив поговорити. Якось, коли Ніколо да-Віценца, важко сопучи, вийшов на палубу, Марко побіг униз і постукав у двері каюти ченців.

— Слава Ісусу Христу! — привітався він.

— Навіки слава! Сідай, сину мій! — Брат Джіельмо підсунув йому стільця. На столі перед ним лежала книга.

— Чи смію я запитати, брате Джіельмо, що ви читаєте? — спитав