Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— Ваше відкриття справді вкрай важливе. Поздоровляю вас, учителю!

— Слід відзначити цю подію.

Учень ще раз привітав учителя, а той відчинив шафку, дістав звідти пляшку з гранатового кольору рідиною і наповнив дві чарки. Вони чокнулись.

— Розповідати?

— Атож.

— Але спершу трохи історії. Звикнувши до пацюка в своєму будинку, я став помічати, що він дедалі більше опосідає мої думки. Аби якось зарадити цьому, я задля розваги спитав себе жартома: а який сенс і яка користь, що ця потворна тварина існує? Але сам намір знайти якесь виправдання розлютив мене.

Вчитель підхопився зі стільця і зашкутильгав по кімнаті. «Він і справді нагадує капітана, — подумалось Ругероні. — Чи й гарпунника, що видивляється в морі кита».

Мелвіл зазначив, що шукати доцільність і лад у довколишньому світі прагне сам наш розум. Людський розум, як на нього, тяжіє до безсмертя, а тіло несе ознаки минущості. Ця невідповідність і спричинює наш життєвий смуток.

— Але, — провадив він далі, — оскільки розум дано для мислення, а сам ти уособлюєш у собі весь світ, то я продовжив свої пошуки. Хто чого шукає, те й знаходить. Учора ввечері — еврика! — мене осяяло, і тепер я маю чарівну паличку-ключик; приклавши її до будь-якого почуття, вчинку, поривання, душевного стану, можна визначити їхню вартісність.

І порадив учневі переконатися самому.

— Виберіть якесь почуття і протиставте йому.

— Кому, пацюкові?

— Так, пацюкові.

— І що ж мені вибрати? — аж ніби розгубився Ругероні.

— Будь-що: кохання, секс, дружбу, себелюбство, співчуття, заздрість, жорстокість. Чи прагнення влади, задоволення бажань і ласолюбство, хвалькуватість чи скнарість. Що спаде на думку.

— Якщо я вірно вас розумію, — мовив Ругероні, — то пацюк означає смерть.

— Так, нашу смерть, наше зникнення, а також зникнення всього — речей, людей, історії, світу.

— І що не витримає протиставлення, нічого не варте?

— Атож, хоч ваше шановане самолюбство й безцінні гордощі теж виявляться марними.

— А боягузтво? — докинув Ругероні, в якого, прокидалася гострота думки, коли зачіпалося його самолюбство. — Можливо, його перевага в тому, що проганяє саму думку про смерть?

— Така втеча небагато важить, — відказав Мелвіл. — Адже пацюк неминучий. Смерть — із століття в століття. Чого варті якісь дні чи роки перед вічністю? А щоб закарбувати їх у свідомості, слід надати надзвичайної вартісності буттю. Іншими словами, опоетизувати його.

Проте учень не відступав. З якоюсь аж затятістю (принаймні так видалося Мелвілу) він зауважив:

— Гаразд, сеньйоре. Тоді погодьтеся, вважаючи безглуздими ймовірні переваги боягузтва, напрошується висновок, що навіть такий злочин, як убивство — дрібниця. Якщо, скажімо, торкнутися його вашим коштовним пробним каменем.

Якби Ругероні не захопився своїми хитромудрими розумуваннями, то, певно, помітив би, як міниться обличчя вчителя: з розпашілого воно спершу ніби посиніло, а тоді й побіліло, як крейда. Але це тривало лише мить. Майже впокорено вчитель посміхнувся:

— Вітаю вас, Ругероні. Пишаюся вами. Ваш закид вказав на обмеженість — чого приховувати — мого універсального ключа до людської поведінки. Очевидно, я розмірковував про людство, що його складають такі люди, як ми з вами. Хіба можна уявити, щоб хтось із нас серйозно замислився над тим, добре це чи погано — вбити ближнього? Зізнаюсь, я не брав до уваги вбивць, цих загадкових і незбагненних осіб…

— Так чи інакше, доведеться визнати: це трохи похитує віру у ваш ключ, пробний камінь чи чарівну паличку… Цей інструмент не завжди точний.

— Гадаю, Ругероні, ви не вимагатимете наукової точності від так званих — досить невдале визначення — суспільних наук. Прагнення піднести їх до рівня точних наук лише принижує їх.

Ругероні раптом відзначив:

— А пацюка сьогодні щось не чути. Чи не забрався він геть?

Мелвіл трохи роздратовано заперечив:

— Хоч його й не чути, він напевне десь тут.

4. ЧЕТВЕР

Він ледь віддихувався після бігу. Знову запізнювався. Як ніколи. Двері будинку розчинені, на підлозі кабінету настільна лампа, а в кріслі Мелвіла сидів поліцейський.

— Що сталося? — здивувався він.

— То ви і є студент Ругероні?

Це запитав не поліцейський, а комісар Бальдасарре, він зайшов до кабінету з сусідньої кімнати. Ругероні повторив запитання.

Комісар Бальдасарре був похмурий і опасистий чоловік, зовнішність його свідчила про неохайність, неуважність і недбальство. Стомлений, він наче тільки й вишукував крісло, аби впасти в нього. А тоді позіхнув і кліпнув очима. Потім втупився ніби в порожнечу невиразним, хоч і зичливим поглядом. І відказав:

— Якщо відверто, то я вас і чекав, аби про це запитати.

«Отже, мене в чомусь підозрюють», — подумки виснував Ругероні. І запитав уже комісара:

— А можна взнати, чому ви мене чекали?

Комісар знову позіхнув, потягнувся і став неквапливо пояснювати. Мовляв, знаючи про те, що Ругероні щоранку приходив сюди брати уроки, він подумав, що хлопець, який постійно спілкується з професором, міг би пролити світло на дещо й посприяти поліції.

Заспокоївшись щодо себе, Ругероні стривожився вже за професора. Але не встиг ні про що запитати, бо комісар його випередив.

— Як я розумію, — мовив він, — і сьогодні ви прийшли, як завжди, на урок.

Комісар заплющив очі.

— Атож, як завжди, — потвердив Ругероні, зацікавлено розмірковуючи, чи не задрімав комісар. — Хоч і з особливим настроєм.

— Тобто? Якесь передчуття?

— Зовсім ні. Розкаяння. Я хотів вибачитись. Сеньйор Мелвіл виявив мені неабияку довіру. Розповів про щойно вигадану чи відкриту ним теорію, яку я пихато заперечив. Саме так: пихато.

Комісарові очі розплющились, заблищали й уп’ялися в Ругероні, ніби в здобич.

— І більше нічого? Може, суперечка перейшла на крик? А тоді й докладів дійшло?

— Та як вам могло таке спасти на думку? Професор виклав мені теорію, завдяки якій можна визначити вартість наших почуттів, протиставивши їх пацюкові, що живе в будинку.

Комісар роззявив рота, та за мить зауважив:

— Послухайте, юначе, я щось не зовсім второпаю ваші слова. Точніше, одне слово — пацюк. Цікаво, що саме його ви згадуєте після того, що сталося.

— А що сталося?

— Попереджаю, якщо ви прагнете збити слідство на пацюка, то ні мене, ні прокурора з суддею на це не спіймаєте. По-перше, встановлено, що пацюків у будинку нема. По-друге, жоден пацюк у світі не лишить таких укусів.

— Які ще укуси?

— Ті, що призвели до смерті небіжчика.

— Небіжчика? А хто загинув? Тільки не кажіть, що з професором скоїлося непоправне!

— А ви не робіть здивованого погляду. Невже наша присутність нічого не підказала вам? Рано-вранці ринковий рознощик побачив тут воістину дантівське видовище. І негайно викликав нас. Завважте, згадані укуси належать куди більшій за пацюка істоті. Певно, завбільшки з вас.

Комісар уп’явся очима у випнуті зуби