Анрі Шарр'єр - Метелик

каже Антоніо. Тоді бере мене за руку, заводить у сельву, і після тяжкого двогодинного переходу ми знову вибираємось на путівець. Йдемо чи, точніше сказати, спотикаємося до самого світанку й цілий ранок. Сонце видушило на нас одяг. Три дні ми мокнемо під дощем, і за три дні з’їли тільки грудку цукру-сирцю. Це було, однак, ще першого дня. Антоніо майже певен, що тепер ми не зустрінемо недобрих людей. Він простує безтурботно й ось уже багато годин не прикладає вуха до землі. Дорога стелиться понад берегом. Антоніо вирубує собі костур. Тепер ми йдемо по вогкому піску. Потім сходимо з дороги. Антоніо зупиняється й роздивляється слід на піску завширшки з п’ятдесят сантиметрів, що веде з моря на суходіл. Ми йдемо по цьому сліду й приходимо до місця, де ця смуга розширюється, набираючи форми круга, і тут Антоніо стромляє в землю костур. Коли він його висмикує, із землі проступає жовта, наче жовток яйця, рідина. Я допомагаю йому викопати руками ямку в піску, і за якийсь час бачимо перед собою десь із три-чотири сотні яєць. Це яйця морської черепахи. Вони без шкаралущі, мають на собі тільки шкуринку. Антоніо скидає сорочку, й ми набираємо в неї з сотню цих яєць.

Ми покидаємо піщаний берег, перетинаємо дорогу й заглиблюємося в сельву. Сховавшись від людських очей, починаємо, як сказав мені Антоніо, їсти самий тільки жовток. Своїми вовчими зубами він прокушує шкуринку на яйці, зливає білок і випиває жовток. Антоніо прокушує їх чимало, по черзі випиваючи один жовток сам, а другий даючи мені. Наївшись донесхочу, ми лягаємо на землю, поклавши піджаки собі під голову. Антоніо каже мені:

— Завтра я тебе залишу, далі два дні йтимеш сам. Від завтрашнього дня поліції вже не буде.

До останнього прикордонного поста ми приходимо о десятій вечора. Впізнаємо його по гавкоту собак. Завдяки хитрощам Антоніо щасливо обминаємо його. А тоді йдемо цілу ніч не остерігаючись. Тут дорога значно повужчала, це вже, власне, звичайна стежка, проте нею, мабуть, часто ходять люди, о травою вона не заросла. Завширшки стежка з півметра й біжить уздовж сельви берегом заввишки метрів з два. Подекуди трапляються сліди кінських підків та ослиних копит. Антоніо сідає на великий корінь і киває мені головою — сідай, мовляв, і ти. Немилосердно пече сонце. На моєму годиннику одинадцята година, але сонце вже показує полудень: устромлена в землю паличка не дає ні найменшої тіні. Тож я переводжу стрілки годинника на дванадцяту. Антоніо дістає із своєї торбинки листки коки, їх залишилося ще сім штук. Чотири він дає мені, а три бере собі. Я заходжу в хащі, тоді повертаюсь із ста п’ятдесятьма трінідадськими доларами та шістдесятьма флоринами і простягаю їх Антоніо. Він вражено дивиться на мене й бере банкноти, так і не розуміючи, чому вони такі новісінькі й зовсім не намокли, — адже він ні разу не бачив, щоб я їх сушив. Потім дякує і, затиснувши в руці гроші, довго над чимсь розмірковує. Зрештою бере собі шість п’ятифлоринових банкнот, тобто тридцять флоринів, а решту повертає мені. Хоч як я наполягаю, Антоніо відмовляється взяти більше. Цієї хвилини в ньому настає якась зміна. Він вирішив був розлучитися зі мною, а тепер, здається, хоче провести мене ще один день. Антоніо обертається й киває мені головою. Гаразд. Викресавши за півгодини двома камінцями вогонь, ми закурюємо й ідемо далі.

Ще три години ходу — і попереду з’являється чоловік на коні. Він їде нам назустріч. Чоловік у величезному солом’яному брилі, в чоботях, без штанів, але в чомусь схожому на шкіряні шорти, в зеленій сорочці й полинялій, теж зеленій, військовій куртці. При ньому добрий карабін і великий револьвер, що висить на ремені.

— Дідько його бери! Антоніо, братчику!

Звісно, Антоніо здалеку впізнав вершника, але мені про це не сказав. Високий чоловік з мідною шкірою йому років сорок — спішується, і вони поплескують один одного по плечі. Згодом такий спосіб вітатися я спостерігатиму тут не раз.

— А це хто?

— Товариш. Ми разом утекли. Француз.

— Куди ти йдеш?

— Хочу підійти якомога ближче до індіанців-рибалок. Він має намір пробратися через індіанську територію до Венесуели, а звідти якось повернутись на Арубу чи Кюрасао.

— Індіанці-гуахіри люди недобрі, — каже чоловік. — Ти без зброї, на ось, візьми. — І дає мені кинджал з гладеньким роговим руків’ям і в шкіряному чохлі.

Ми сідаємо край стежки. Я роззуваюсь, ноги в мене кривавляться. Антоніо з чоловіком швидко про щось розмовляють. Мій план перетнути півострів Гуахіра їм, бачу, не подобається. Антоніо киває мені головою, щоб я сідав на коня, а зв’язані черевики перекинув через плече — так скоріше загояться на ногах рани. Все це він показує мені на мигах. Незнайомець також сідає на коня, Антоніо тисне мені руку, і не встигаю я отямитись, як уже мчу верхи, сидячи позаду друга Антоніо.

Ми їдемо цілий день і цілу ніч. Час від часу зупиняємося, чоловік дає мені пляшку з ганусівкою, і я щоразу трохи відпиваю. На світанку він злазить з коня. Сходить сонце, друг Антоніо дає мені шматок твердого, як залізо, сиру, дві галети, шість листків коки й дарує особливу водонепроникну сумку. Я все в неї складаю і прив’язую її до ременя. Потім він стискає мене в обіймах, поплескує по плечі, як ото його поплескував Антоніо, а тоді знову сідає на коня й пускається чвалом назад.

Індіанці

Я простую пішки до першої години дня. Сельва залишилася позаду, на обрії не видно жодного дерева. Під пекучим сонцем море відсвічує сріблом. Я йду босоніж, перекинувши черевики через плече. Тієї миті, коли я вирішую трохи полежати, мені здається, ніби ген попереду, трохи віддалік від берега, замріло п’ять-шість дерев чи скель. Намагаюся прикинути оком відстань: мабуть, кілометрів з десять. Дістаю із сумки половину великого листка коки й, жуючи його, швидко рушаю вперед. Через годину ті п’ять-шість тіней вимальовуються виразніше: це хижки, криті соломою чи листям світло-бурого кольору. Над однією з них здіймається димок. Потім я бачу людей. Вони мене теж помітили. Я чую крики й завважую, що люди махають руками в бік моря. Тоді мені впадають в око чотири човни — вони швидко причалюють до берега, з них сходить з десятеро чоловіків. Усі збираються перед хижками й дивляться на мене. Я добре бачу, що чоловіки й жінки голі, тільки на стегнах у них пов’язки. Я повільно йду до них. Троє індіанців