Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

зайнявся торгівлею. Попроси його, щоб узяв тебе учнем.

— Відьмаче. — Телліко потягнув його за рукав. — Скажи мені, як я міг би тобі… віддячити…

— Двадцять дві крони.

— Що?

— На нову куртку. Глянь, що від моєї лишилося.

— Знаєте що? — крикнув раптом Любисток. — Ходімо всі в дім розпусти! До «Пассіфлори»! Бібервельдти проставляються!

— А впустять половинчиків? — затурбувався Дейнті.

— Нехай спробують не пустити. — Шапелл скорчив грізну міну. — Нехай тільки спробують — звинувачу весь той їхній бордель у єресі.

— Ну! — крикнув Любисток. — Тоді все в порядку. Ґеральте? Йдеш?

Відьмак тихо засміявся.

— А знаєш, Любистку, — сказав, — я — із радістю.

Трохи жертовності

I

Сирена наполовину випірнула з води й швидко, різко захлюпотіла долонями по поверхні. Ґеральт переконався, що вона має прекрасні, майже досконалі перси. Ефект псував тільки колір — вишеньки її були темно-зелені, а їхні ореоли — не набагато світліші. Справно пристосовуючись до хвиль, сирена вигнулася спокусливо, труснула мокрим салатовим волоссям і мелодійно заспівала.

— Що? — Князь перехилився через борт кога[36]. — Що вона говорить?

— Відмовляє, — сказав Ґеральт. — Каже, що не хоче.

— Ти розтлумачив, що я її кохаю? Що життя собі без неї не уявляю? Що хочу з нею одружитися? Що тільки вона й жодна інша?

— Розтлумачив.

— І що?

— І нічого.

— Повтори.

Відьмак торкнувся губ пальцями й видобув із себе вібруючу трель. Важко добираючи слова й мелодію, перекладав освідчення князя.

Сирена, улігшись навзнак на воді, урвала його.

— Не тлумач, не мучся, — заспівала. — Я зрозуміла. Коли він мовить, що мене кохає, завжди має таку от дурнувату міну. Він сказав щось конкретне?

— Аж ніяк.

— Шкода. — Сирена затріпотіла у воді й пірнула, сильно вигинаючи хвоста, спінивши море піднятим плавником, що нагадував плавник бараболі.

— Що? Що вона сказала? — запитав князь.

— Що їй шкода.

— Шкода чого? Що воно має значити, та шкода?

— Здається мені, що то була відмова.

— Мені не відмовляють! — крикнув князь, суперечачи очевидним фактам.

— Пане, — буркнув капітан кога, підходячи до них. — Сітки у нас напоготові, досить їх кинути — і буде вашою…

— Я б не радив, — промовив Ґеральт тихо. — Вона тут не сама. Під водою їх більше, а в глибині під нами може бути кракен.

Капітан затремтів, зблід і обіруч схопився за дупу безглуздим жестом.

— Кра… кракен?

— Кракен, — підтвердив відьмак. — Я не раджу випробовувати фокуси із сітками. Їй вистачить крикнути, й від цього корита зостануться тільки дошки на поверхні, а нас потоплять, наче кошенят. А зрештою, Аґловалю, тобі вирішувати, хочеш ти на ній оженитися чи схопити в сітку й тримати в діжці.

— Я кохаю її, — твердо сказав Аґловаль[37]. — Хочу її за дружину. Але для того в неї мають бути ноги, а не лускуватий хвіст. А це можна зробити, бо за два фунти чудових перлин я купив магічний еліксир, із повною гарантією. Вип’є — і виростуть у неї ніжки. Може, трохи постраждає, дня три, не довше. Кричи до неї, відьмаче, скажи те їй іще раз.

— Я говорив уже двічі. Сказала, що — ні, абсолютно не погоджується. Але додала, що знає морську чарівницю, моринку, яка закляттям готова перетворити твої ноги на елегантного хвоста. Безболісно.

— Здуріла! Я повинен мати риб’ячий хвіст? Ніколи у житті! Клич її, Ґеральте!

Відьмак сильно перехилився через борт. Вода в його тіні була зеленою і здавалася густою, наче желе. Кричати не було потреби. Сирена раптом випірнула на поверхню у фонтані води. Мить вона майже стояла на хвості, потім ковзнула в хвилі, перевернулася навзнак, презентуючи в усій красі те, що мала в собі чарівного. Ґеральт проковтнув слину.

— Гей, ви! — заспівала вона. — Довго ще? У мене шкіра репається від сонця! Біловолосий, запитай його, чи не погоджується.

— Не погоджується, — проспівав у відповідь відьмак. — Ш’ееназ, зрозумій, він не може мати хвоста, він не може жити під водою. Ти можеш дихати повітрям, а він водою — аж ніяк!

— Я так і знала! — тоненько крикнула сирена. — Знала! Відмовки, глупі, наївні відмовки, ані на гріш жертовності! Хто кохає, той жертвує! Я для нього жертвувала, щодень вилазила до нього на скелю, луску собі витерла на задку, плавці обтріпала, мерзла заради нього. А він не хоче заради мене пожертвувати отими двома паскудними куксами? Любов — це ж не тільки брати, треба вміти відмовляти собі, жертвувати! Повтори йому це!

— Ш’ееназ! — закричав Ґеральт. — Ти не розумієш? Він не може жити під водою!

— Я не приймаю дурнуватих відмовок! Я також… Я також його люблю і хочу мати із ним мальків, але як, коли він не хоче давати молочка? Куди я йому ікру маю нести, га? У шапку?

— Що вона говорить? — крикнув князь. — Ґеральте! Я не привозив тебе сюди, аби ти із нею теревенив, а…

— Наполягає на своєму. І сердита.

— Давайте ті сітки! — гарикнув Аґловаль. — Як потримаю її із місяць у басейні, то…

— А ось такого тобі! — крикнув у відповідь капітан, демонструючи в лікті, якого саме. — Під нами кракен може бути! Ви коли-небудь кракена бачили, пане? Скачіть у воду самі, як на те ваша воля, хапайте її руками! Я втручатися не стану. Я з цього кога живу.

— З моєї ласки живеш, лайдаче! Давай сітки, бо накажу тебе повісити!

— Та пса у жопу поцілуйте! На цьому козі моя воля сильніша від вашої!

— А ну тихо обидва! — гнівно крикнув Ґеральт. — Вона щось говорить, це важкий діалект, я мушу зосередитися!

— З мене досить! — співуче прокричала Ш’ееназ. — Я голодна! Ну, біловолосий, нехай він визначається, і нехай визначається тепер. Отаке йому перекажи: я більше не наражатимуся на кпини й не залицятимуся із ним, якщо він виглядатиме, наче чотирилапа морська зірка. Перекажи йому, що для тих ігор, які він пропонує мені у скелях, у мене є приятельки, які те роблять куди вправніше! Але я це вважаю за недозрілу забавку, добру для дітей до зміни луски. Я — нормальна здорова сирена…

— Ш’ееназ…

— Не перебивай мене! Я ще не скінчила! Я нормальна, здорова й дозріла для нересту, а він, якщо справді мене хоче, має мати хвіст, плавник і все як у нормального тритона. Інакше я його й знати не хочу!

Ґеральт тлумачив швидко, намагаючись не бути вульгарним. Виходило не дуже. Князь почервонів, бридко вилаявся.

— Безсоромна дівка! — заверещав. — Макрель холодна! Хай собі тріску знайде!

— Що він сказав? —