Брет Істон Елліс - Американський психопат

на слові митець. Насправді це стосується всіх трьох музикантів, бо «Дженезис» і досі найкраща, найвражаюча група, яку у вісімдесятих роках дала світу Англія.

Обід

Я сиджу в «ДюПлексі», новому ресторані Тоні Мак-Мануса, в районі Трайбека з Крістофером Армстронґом, котрий теж працює у «Пірс та Пірс». Ми разом навчалися в Ексетері, потім — в Університеті Пенсильванії та Вортоні, перш ніж переїхати на Мангеттен. Незрозумілим чином ми не змогли замовити столик у «Суб’єктах», тож Армстронґ запропонував це місце. На ньому двобортна бавовняна сорочка на чотири ґудзики з косим комірцем та вузькими смужками від «Крістіан Діор» і велика шовкова краватка з орнаментом пейслі від «Живанші Джентльмен». Його шкіряний записник та шкіряна папка (обоє «Ботеґа Венета») лежать на третьому стільці біля нашого столика — столик хороший, біля вікна. Я вдягнув картатий костюм із камвольної вовни текстури «пташине око» марки «Де Ріґьор» від «Шонеман», бавовняна поплінова сорочка від «Білл Бласс», краватка з маклсфілдського шовку і бавовняна хустинка від «Ешеар Броз». У ресторані тихо грає інструментальна версія пісень зі «Знедолених». Армстронґ зустрічається з Джоді Стаффорд, котра раніше була з Тоддом Хемліном, і цей факт, на додачу до моніторів, що звисають зі стелі й показують у повторенні відеозапис роботи кухарів, наповнює мене неназваним страхом. Армстронґ щойно повернувся з островів і покритий дуже темною, надзвичайно рівномірною засмагою — такою як і я.

— То як там Багами? — питаю я, коли ми робимо замовлення. — Ти ж щойно звідти, так?

— Ну, Тейлоре, — починає Армстронґ, дивлячись кудись за моєю спиною, трохи вище голови, може, на колону, вкриту теракотовою фарбою, а може, і на відкриту трубу по всій довжині стелі. — Тим мандрівникам, які шукають ідеальної відпустки, варто подивитися на південь, на Багамські та Карибські острови. Є принаймні п’ять причин відвідати Кариби, враховуючи погоду, свята та фестивалі, не такі переповнені готелі та туристичні принади, ціни та унікальну культуру. Чимало туристів полишають міста, шукаючи прохолоднішого клімату на літо, та мало хто з них розуміє, що на Карибах цілий рік 75—85 градусів[93] і острови постійно охолоджуються пасатними вітрами. На півночі часто буває спекотніше…

Зранку темою «Шоу Патті Вінтерс» були вбивці немовлят. Серед глядачів студії сиділи батьки дітей, яких викрали, піддали тортурам та вбили, а на сцені група психіатрів та педіатрів намагалась допомогти їм впоратися з розпачем та гнівом (можу додати, що іноді — намарно, мені на втіху). Але насправді потішили мене (на самотньому екрані через супутник) троє засуджених на смерть убивць немовлят, які завдяки доволі складним прогалинам у законодавстві тепер планували дострокове звільнення і мали на нього неабиякі шанси. Але щось мене відвернуло, поки я дивився на екран величезного телевізора «Соні» за сніданком зі шматочків ківі та японського гібрида яблука та груші, води «Евіан», кексів із вівсяними висівками, ґраноли[94] з корицею та соєвим молоком; щось псувало мою радість від спостереження за материнським горем. І тільки наприкінці передачі я зрозумів, що це було: тріщина в стелі над картиною Девіда Оніки — я вже просив швейцара попередити про неї коменданта. Тож дорогою на роботу я зупинився біля рецепції, вже збираючись скаржитися швейцару, і мене зустрів новий швейцар, чоловік мого віку, але лисіючий, грубий і жирний. На столі перед ним поряд із примірником «Пост», розгорненим на сторінці коміксів, лежали три глазурованих пундики з джемом та два паруючих кухля з екстра-чорним гарячим шоколадом; і мені спало на думку, що я нескінченно привабливіший, успішніший і багатший, аніж цей бідолашний вилупок зараз, аніж те, чим він коли-небудь має шанс стати, і в раптовому пориві співчуття я посміхнувся і кивнув йому, вітаючись, навіть не поскаржившись.

— О, справді? — несподівано і голосно кажу я Армстронґу, хоч мені вкрай нецікаво.

— Як і в Сполучених Штатах, влітку там проходять фестивалі й особливі події — музичні концерти, мистецькі виставки, вуличні ярмарки та спортивні змагання. Через те, що чимало людей їдуть в інші місця, на островах не так людно, тож і сервіс стає кращим, і взяти човен чи пообідати в певному ресторані можна без черги. Тобто мені здається, що більшість людей їздять туди за культурою, їжею, історією…

Зранку дорогою на Волл-стрит через затор мені довелось вийти з авто компанії і пройтися П’ятою авеню в пошуках станції метро. Я проминув щось схоже на гелловінський парад, і це мене збентежило, бо ж я був впевнений, що нині травень. Коли я зупинився на розі Шістнадцятої, щоби придивитись, виявилось, що це — дещо під назвою «Гей-прайд-парад», і в мене аж у шлунку закрутило. П’ятою авеню гордо прямували гомосексуали з рожевими трикутниками на куртках, деякі з них трималися за руки, більшість фальшиво, але в унісон співали «Десь». Я стояв перед магазином «Пол Сміт» і дивився на них з якимсь болючим зачаруванням; голова йшла обертом від самої думки про те, що людина, чоловік, може пишатися содомським гріхом із іншим чоловіком. Однак, коли підстаркуваті перекачані «пляжні хлопці» з обвислими моржевими вусами почали свистіти й загравати до мене під час паузи між рядками «Там є місце для нас, / Десь є місце для нас», я гайнув до Шостої авеню, вирішивши, що краще вже запізнитись на роботу, тож взяв таксі, повернувся до себе, де вдягнув новий костюм (від «Черруті 1881»), зробив собі педикюр і до смерті замучив маленького собачку, якого купив цього тижня в зоомагазині в Лексингтоні.

Армстронґ бубонить собі далі.

— Водні види спорту, звісно, найпривабливіша місцева розвага. Але ж поля для гольфу та тенісні корти теж у прекрасному стані, й на більшості курортів влітку вони доступніші. Чимало кортів мають і нічне освітлення…

«Пішов ти… в сраку… Армстронґу», — думаю я, дивлячись у вікно на забиту машинами дорогу та волоцюг, які ходять по Чорч-стрит.

Приносять закуски: бріош з в’яленими на сонці помідорами для Армстронґа, чилі з перців поблано з пурпурово-оранжевим цибулевим мармеладом для мене. Сподіваюсь, Армстронґ не захоче платити сам — мені треба показати цьому виблядкуватому йолопу, що в мене справді є платинова картка «Америкен експрес». Чомусь зараз я слухаю Армстронґа і мені дуже сумно, у горлі клубок, але я ковтаю, відпиваю свою «Корону», і це відчуття минається. Коли він зупиняє розповідь, щоб прожувати їжу, я майже мимоволі, і не думаючи про це, питаю:

— А їжа? Яка там їжа?

— Чудове питання. У цьому плані Кариби стали набагато привабливішими, коли острівна