Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

на невідому йому польську й разом із тьолкою в панчохах поїхав тусити по клубах. Десь між третьою та четвертою ранку вони зупинилися й почали кохатися просто в її машині, здираючи одне з одного одяг та розмазуючи одне одному грим. На ранок вони заснули: він – за кермом, вона – на задньому сидінні.

А в цей час четвірка п’яних та ображених на світ клоунів дісталася прикордонного містечка. Клоуни відразу ж пішли на барахолку й виміняли там тубу на три літри самогону.

Польські митники, побачивши на пропускному пункті чотирьох клоунів із недопитою трилітровою банкою, покопалися в їхніх документах і раптом завважили нестачу туби, яка була зазначена в них як предмет мистецтва. Митники вирішили не ризикувати й засадили всіх чотирьох до камери, аби ті могли проспатися. Клоунів поскладали на ліжка, прямо у важких клоунських черевиках.

Натомість покинутий ними товариш, прокинувшись у чужій машині, у клоунському гримі, дістав ще одну папіросу, розбудив свою напарницю, покурив із нею і попросив відвезти його в Україну. Тьолка, дивлячись на нього посоловілими закоханими очима, погодилася. І ось свіжого погідного дня вони в’їхали на польську митницю.

Митники, побачивши на переїзді п’ятого за день клоуна, котрий сидів поряд із тьолкою, у рваних панчохах і з дипломатичними номерами на тачці, вирішили не випробовувати терпіння небес і благополучно пропустили дивну пару через державний кордон.

Доїхавши до найближчих кіосків, клоун збігав за алкоголем, а потім сказав своїй подружці таке:

«Розумієш, – сказав він, – що мені не подобається в сучасному мистецтві? Відсутність там духу трагедії, стихії гри, смерті, як вона є. Усі ми живемо ілюзіями, замінниками, – говорив він їй, п’ючи свій алкоголь із горлá, – більшість із нас просто бояться подивитися в очі реальності, відводять погляд, говорять неправду. А правда полягає в тому, що справжні клоуни не носять перук – у них від народження таке волосся. Ось як у мене, бачиш?» А вона сиділа і з усім погоджувалася.

Ну, ось така приблизно історія, у якій, якщо подумати, нічого надзвичайного, оскільки баби завжди люблять справжніх клоунів. Хоча заміж виходять за акробатів.

Печальні демони окружної

Пси-мегаполіси мучаться від спеки, міста подібні до сторожових псів – кожен із них реагує лише на власне ім’я. Улітку вони ліниво лежать у траві, важко дихаючи й спостерігаючи за фурами, що об’їжджають їх по окружній. Мегаполіси в серпні схожі на концертні зали, з яких щойно вивалила публіка, залишивши по собі голоси. Міста в серпні тихі й легкі, на вулицях хороша акустика, чути музику з барів і рух нічної підземки. Серпневі вечори – найкращий час для вуличних прогулянок і квартирних крадіжок.

Улітку місто порожніє, з нього виїжджають рекламні агенти, представники релігійних сект і студенти. Студентів у місті так багато, що, коли вони зникають, раптом починаєш помічати велику кількість міських фриків – ряжених і божевільних, мешканців старих неремонтованих будинків у центральних кварталах, котрі лишаються щоліта в місті, боячись покинути його без нагляду хоча б на пару тижнів. Фрики не виїжджають на курорти, для них ще не вигадали курортів, вони лишаються на літо в прогрітих сонцем кварталах, і тоді стає зрозуміло, хто тут господар і кого доведеться згодом ховати на міських цвинтарях.

Жебраки на центральних вулицях улітку нагадують джазових музикантів – вони стоять не стільки заради заробітку, скільки заради імпровізації. Алкоголіки, які вижили й цього літа, уже зранку вибираються на вулиці, сідають на тепле каміння, стягують із себе старі майки й сорочки, гріючи на сонці наколки й шрами. Безкінечна сієста харківських наріків, котрі сидять собі під деревами, ховаючись у тінь і уникаючи небесного контролю – вулиці в такі дні набувають особливої асоціальності, портвейн прогрівається в крові загартованих бійців вуличного алкоголізму, повітря пахне виноградом, це пахнуть алкоголіки нашого міста.

Серпневий Харків – окрема історія: у ньому з’являється легка південність, це за великим рахунком і є південь, якщо не брати до уваги мороз на Різдво й чорне дощове небо на початку березня. У серпні небо нагромаджується хмарами, ніби стара шафа одягом, серпень – це взагалі пора переситу, надміру речей і голосів, пора, коли переплітаються між собою запахи й тьмяніють під сонцем кольори, вигорає трава й починає гнити городина. І це вже знак, передчуття розпаду, міські божевільні відчувають це першими й перемовляються між собою – мовляв, усе, брати-фрики, час згортати свою бурхливу діяльність, час переходити на зимові квартири, пора розбрідатися по теплих норах, запасатися на зиму хлібом і коноплею, побачимося наступного літа, якщо доживемо.

Улітку клуби порожні й темні, бармени дивляться футбол, перемивають посуд, раніше зачиняються, виходять на вечірнє нагріте повітря й дивляться в небо. У небі літають птахи, вони ховаються в складках неба, ніби в складках простирадл, що нависають над аеродромами й стадіоном, над іподромом і площами, складки забиваються павутиною, тополиними пухом і цукровою ватою, усім тим, що підіймається вгору з порожніх теплих вулиць.

На передмістях вечорами росте трава й чути поодинокі постріли, чим ближче до передмістя, тим вища трава, тим тонші стежки в траві. За білими будинками видно червоні сосни, вони переплітаються під землею корінням, ніби померлі руками, так і будуть триматися, не відпускаючи одна одну ні на крок, усе правильно – вижити ми можемо лише разом, кожного окремо завалять погані кліматичні умови.

У серпні все важливе відбувається на окружній – у траві ховаються ящірки, змії і скорпіони, уночі на трасу вибігають гієни й лисиці, сторожа відчиняє вранці брами міста, і довгі валки фур, вантажених прянощами, чаєм і гашишем рухаються в західному напрямку, зникаючи за теплими тьмяними пагорбами. По полудні на дорогу вибігають діти й продають водіям іграшки, зроблені з бісеру та людського волосся. На зупинки з лісу сторожко визирають демони, жертви кримінальних розборок, молоді бійці приватних охоронних агенцій із кулями межи очей, у пробитих калашами спортивних костюмах, стоять на зупинках, чекаючи на свій автобус до пекла.

Надвечір на трасу виходять повії, довго стоять у теплих сутінках, без жодної надії на успіх, стоять, розглядають птахів, що забиваються між складками повітря, чекають, коли спаде спека, дістають мобільники, перевіряють вхідні дзвінки. Розчаровано ховають мобільники до торбинок – хороші повії, як і справжні друзі, завжди поза межею досяжності.

Третій розділ

Паспорт моряка

1

З середини березня зима зовсім відійшла й на узбережжя почали накочуватися теплі тумани. Уночі повітря було темне й прозоре, як миті пляшки зеленого скла, але