Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

V

По чотирьох тижнях перебування в Золотогродському повіті він отримав від вахтмістра Венцеля Слами пропозицію вступити до Товариства ощадливости старших державних урядників. Членами цього товариства були секвестри, конципієнти і навіть судові ад'юнкти. Всі вони грали в тарок і бакара. Двічі на тиждень вони збирались у кафе «Бристоль», єдиній каварні в містечку Золотогроді. Всі члени Товариства зустріли айхмістра недовірою, і то не лише тому, що він був чужинець і новоприбулець, але й тому, що відчували в ньому цілком порядного і ще не втраченого.

Адже самі вони були вже остаточно втрачені. Вони дозволяли підкуповувати себе і підкуповували інших. Вони дурили Бога, і світ, і начальство. Але й начальство обдурювало вище начальство, що сиділо в далеких, більших містах. У цьому Товаристві старших державних урядників усі шахрували в карти один проти одного; до того ж не те щоби суто задля наживи, а радше просто так, задля самої втіхи від шахрайства. Але Ансельм Айбеншютц не шахрував. І тим, що іще дужче лютило його друзів, була не так сама обставина, що він не шахрує, як передусім те, що шахрайство, на яке він був приречений, він сприймав геть незворушно. Отож посеред інших він був іще самотніший.

Купці ненавиділи його — за винятком одного-єдиного, про якого трішки згодом. Купці ненавиділи його, бо боялися. Бачачи, як він над'їздить своїм золотаво-жовтим возиком, із жандармом поряд, вони навіть сміли зачиняти двері. Вони ж чудово знали, що змушені будуть відчинити крамниці, тільки-но жандарм тричі постукає. Та бач, ні. Вони зачиняли двері, лишень аби позлостити айхмістра Айбеншютца. Бо не одного вже купця він притягнув до суду.

Повертаючись пізно ввечері додому, вкритий потом улітку, напівзамерзлий узимі, він заставав там свою похмурочолу жінку. І як він лишень зміг прожити такий довгий час із такою чужою йому жінкою! Здавалося, що він оце щойно її розпізнав, і завше за мить до того, як увійти до будинку, боявся, що від учора вона могла змінитися і тепер стати якоюсь іншою, новою, але такою ж похмурою. Зазвичай вона сиділа зі своїм плетивом під круглою лампою, в затятій, ненависній і запеклій покорі. І все ж на неї приємно було подивитися, з її гладко зачесаним чорним волоссям, переділеним посередині, впертою, короткою верхньою губкою, що покликана була викликати хибне враження дитячої задерикуватости. Вона лише підводила погляд, а її руки плели далі. «Поїмо?» — запитувала вона. «Так!» — відказував він. Вона відкладала плетиво, загрозливий, ядучо-зелений клубок із двома спицями, що звідти стирчали, і початим клаптем шкарпетки, яка виглядала радше на якийсь обрубок, іще не народжений, а вже покавальцьований витвір. Руїни, руїни, самі руїни! Айбеншютц дивився на них, слухаючи неприємне жінчине шамотіння в кухні та верескливий, простацький голос покоївки. І хоча він був голодний, йому хотілося, щоби жінка якомога довше залишалася в кухні. І чому в цьому домі немає дітей?

VI

Декілька разів на тиждень він діставав досить-таки ваговиту пошту. Як і годиться сумлінному урядникові, він ретельно розсортовував усі листи. Інспекція мір і ваг розташовувалася в повітовому старостві, в одному з коридорів від внутрішнього подвір'я, в напівтемній кімнатчині. Там Айбеншютц сидів за вузьким зеленим столиком, навпроти нього молодий писар, так званий «контрактний», молодесенький, просто-таки обурливо молодесенький і страшенно марнославний. Його звали Йозеф Новак, і Айбеншютц не терпів його вже бодай через те його ім'я. Бо саме так звали й того ненависного однокласника, через якого Айбеншютц вилетів колись із нікольсбурзької гімназії. Це через нього він був змушений так рано зголоситися до війська. Через нього (але це вже айхмістр собі просто уроїв) він і одружився, до того ж саме із цією своєю жінкою Реґіною. Звісно, контрактник нічим не завинив у Айбеншютцовій долі. Він був не лише обурливо білявий і марнославний, але й до того ж мстивий. За м'якими й улесливими манерами він ховав — айхмістрові Айбеншютцу, зрештою, добре видну — пристрасть капостити своєму начальникові. Серед листів, що надходили до інспекції, були і його, написані зміненим письмом. Це були погрози і наклепи. І вони збивали айхмістра Айбеншютца із пантелику. Бо його аж несамовито вже перебільшена ретельність змушувала розслідувати кожен такий наклеп і доповідати про кожну погрозу жандармському начальству. В глибині душі він зізнавався собі, що не створений бути урядником, тим паче в цій місцевості. Він мав би залишатися в казармі, так, у казармі. В солдатів усе впорядковано, їм не надходять погрози, і на них немає доносів. Відповідальність кожного солдата за все, що він зробив, і все, чого не зробив, несе хтось нагорі, він і сам не знає хто. Яким легким і вільним було життя в казармі!

Одного дня кілька таких листів з погрозами він привіз із собою в течці додому, хоча в нього й було відчуття, що він чинить щось неналежне. Та щось усе ж змушувало його показати ці листи жінці, і він не міг опиратися цій настирливості. Отож він приїхав на обід, вчасно, як лише в ті дні, коли не виїздив до повітових сіл. Чим ближче він під'їздив до свого будиночка (а той стояв поряд із будиночком вахтмістра жандармерії Слами на околиці містечка), тим гарячішим ставав його гнів, а перед самими дверима це вже була клекітка лють. Коли ж він уздрів свою жінку, а вона сиділа, як звичайно, при вікні, поглинена ядучо-зеленим плетивом, у ньому пробудилася ще й така зненависть, що він аж сам її злякався. Чого ж я, власне, від неї хочу? — запитав він себе. Та позаяк не зміг дати відповіді, то ще дужче розлютився і, увійшовши, пожбурив ті листи на вже накритий стіл і проказав моторошно тихим голосом: «Ось, почитай, що ти мені наробила!» Жінка відклала плетиво. Сумлінними жестами, немовби сама була державним урядником, вона розкривала листи один по одному. Тим часом айхмістр Айбеншютц, у капелюсі та плащі, ніби напоготові тут же знову від'їхати, люто сидів на своєму стільці, і чим мовчазніше та сумлінніше читала жінка, тим гарячішою ставала його лють. Він спостерігав за її обличчям. Йому здавалося, він виразно бачить, як обличчя його жінки стає суворим, стражденним і все ж злісливим. У певні моменти вона дуже нагадувала свою матір. Він докладно пригадав собі тестьову. Вона жила в Штернберзі, в Моравії. Коли він востаннє її бачив, — а було це на шлюбі, — на ній була сіра шовкова сукня, і була ця