Микола Хвильовий - Санаторійна зона

І коли б хто-небудь спитав анарха, як довго блукав він у лісі тієї ночі, – він, безперечно, не міг би сказати. Це було так довго, як біг стихії тоді.

Але, нарешті, закрапало. Із зарослі потягло вогким запахом трав.

Гроза стихала, віддалялась і тягла за собою шмаття розстріляного неба. Вже йшов проливний дощ.

Анарх довго плутався між дерев і, нарешті, побачив будівлю: перед ним раптово виріс її темний силует.

«Санаторійна зона?… Чому ж тоді огнів нема?…» І догадався: вже за дванадцять, бо не чути мотора електричної станції. Анарх стояв біля будівлі і не знав, куди йому йти. Кликати сестру йому не хотілось. І в ці хвилини йому було просто неприємно. Він навіть подумав з іронією: «а людина – людиною, це – філософія сіренького дня: навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче. Це філософія світової «кобилки»: навіть геній, коли його вкусить несподівано блоха, враз забуває світові проблеми і думає тільки про маленьку блоху. Саме така людина».

Нарешті анарх розібрав, де він стояв. Це було біля сіновалу, що праворуч від центрального будинку. І скільки він простояв би тут – невідомо. Та раптом зареготав санаторійний дурень.

– Ги-ги!

Анарх підвів голову і тоді ж згадав, що саме тут і ночує дурень.

– Хомо, чуєш? – покликав він.

Але відповіді не було. – Стихав дощ.

– Хомо, чуєш?

– А хто там такий? – обізвався нарешті дурень.

– Та це я, з шостої палати! – сказав анарх і почув шамотіння: дурень, очевидно, вилазив на повітря.

І тоді ж анарх побачив над своєю головою невиразне обличчя і почув голос:

– О! Відкіля це вас понаносило!.. Та ще й на дощі! Оце!

Анарх розповів: так-то й так-то, мовляв, те-то й те-то, мовляв.

– Ну, то лізьте сюди! – сказав дурень. – Підсохнете! Гм… Оце!

Дурень стояв на виступі і також, – як і в просвітянських драмах і комедіях забутих архівних авторів, – також «чухав» традиційну потилицю, «чухав» під пахвою і патлату голову і також архівно, до болю безглуздо усміхався.

З дверей пахнуло сіном.

Анарх зліз на сіновал і, коли ліг, почув млосний запах чебрецю: він був глибокий, мов мисль, і сухий. Так пахнуть і степові могили, і буйний травневий цвіт. «Так, мабуть, пахне і смерть, – чогось подумав анарх, – бо й вона, глибока, як мисль».

А духмяні потоки чебрецю текли й текли.

– Котра зараз година? – спитав анарх.

Замість відповіді біля дурня хтось заворушився. – І тоді ж анарх здригнув.

– Хто це там з тобою? – спитав він і раптом знову почув свій голос чужим.

– Я! – чітко відповіло з темного закутка.

І одразу анарх пізнав його: так, це був Карно. Звичайно, вони не будуть розпитувати один одного, як попали сюди. Але метранпаж скоро заворушився і сказав невимушено, ніби кудись у простір, і без всякої інтонації:

– Зараз перша. Тільки-но погасили. Душно в палаті. Виліз у вікно на повітря.

Потім помовчав і звернувся до дурня, очевидно, продовжуючи розмову:

– Ну, Хомо невірний, тепер віриш?

– Ги… Ги…

Метранпаж наче забув про анарха. Він стільки наговорив тієї ночі, скільки він не сказав за ввесь час свого промешкання у санаторію. І анарх знав: це тому, що він тут. В кожнім його слові почувався виклик і образа. І після кожного монологу анарх нервово підсмикував плече. І це дурневе «ги-ги» нагадало йому дідків смішок на луках.

– Ну, Хомо невірний, – казав Карно далі. – Ти думаєш, що ти живеш? Ні! Ти не живеш, а тільки жеврієш. Тебе, Хомо, нема. От нарочито полапай себе. Почуваєш тіло чи ні?

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Смієшся?… Ну й смійся!.. А все-таки тебе, Хомо, нема! І от що інтересно: станеш ти, скажемо, в отару корів та коней, і хіба тебе можна відрізнити від них?… Ні! Бо ти, Хомо, не Хома, а – віл.

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Ну да, – казав далі Карно. – А от як я стану серед своїх машин, то я, Хомо, все-таки – я. Ти не скажеш, що мене немає. Словом, я – метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки, і таке-то моє ім’я, і таке-то моє прізвище… Розумієш?

Тут, безперечно, була нещирість. Тут анарх зловив інтонацію сарказму. Це був справжній санаторійний метранпаж.

А потоки чебрецю затоплювали сіновал, і здавалось анархові, що вони пробивають йому мозок. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. – І тоді ж раптом санаторійну зону розстріляв залп. То лісовики лякали бандитів.

– А тепер візьмемо ще! – говорив Карно. – Ти гадаєш, що тільки тебе нема? Ні! Те ж саме, скажемо, і з нашим санаторієм. Його теж нема. Віриш?

– Ги! Ги!

– Знову смієшся?… Ну й смійся, Хомо невірний! А я тобі все-таки кажу – нема! Єсть тільки я, Карно (як хтось тут сміється: миша з одрубаним хвостом). Це, Хомо, як каже сестра Катря, – велика філософія. Треба тільки її зрозуміти… От, скажемо, утворюють люди собі якісь ідеали, б’ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають, що…

Метранпаж зупинився.

– Да… про що я? – казав він далі. – Про ідеали… От!.. Це дуже проста філософія. Її треба тільки зрозуміти. Образився тут на мене недавно Хлоня. Знаєш його?

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– І образився, щоб ти знав, за те, що я його назвав Онаном. І слід було образитись, бо й справді він не Онан, а невидимий шахер-махер. Ти розумієш, яка тут різниця?… Ну?

Анарх хотів було щось сказати, але несподівано пізнав, що язик йому паралізовано, і він покірно слухав Карно.

– Це зовсім не погромні промови, як мені сказали недавно, – говорив далі Карно. – Але не в цім річ: під шахером-махером я розумію не тільки сконденсоване шахрайство з чорної біржі (ти спостерігав, як воно лякає наших м’якотілих інтелігешок?), але й типів, подібних до Хлоні. Це ж мініатюрні чирячки на здоровому тілі. Це ж шапочки-невидимки.

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Смієшся? Ну й смійся, Хомо невірний! Колись, через десять-двадцять років, я тобі й про Хлоню розкажу… А тепер ще про сконденсоване шахрайство з чорної біржі. Бо й подумай: це ж воно розбиває так звані «святі ідеали» відомих тобі осіб. Скажемо, утворюють люди собі якісь химери, б’ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають (тут я тобі договорю), що… це, можливо, все-таки недаремно. Віриш, Хомо невірний?… Це велика філософія, і її треба тільки зрозуміти.

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Так, можливо, недаремно, – сухо говорив метранпаж. – Треба тільки на момент пригадати дещо. Це ж «дещо» дає непереможні