Лада Лузіна - Україна-Європа

когда Михаил, как обычно, сидя в кресле и держа на коленях ноутбук, лазил по Интернету, Оксана тихо проговорила:

– Палисадник у нашего подъезда…

– Чего? – оторвался от ноутбука Михаил, – какой еще палисадник?

– Ну… Возле подъезда… Тут днем от депутата приезжали… Предложили дать материал… Деревяшки всякие. Чтобы мы палисадник заборчиком огородили. Ты не против, если я субботник организую, а? В эту субботу…

– В субботу? Субботник?… Ну что ж… Если Европа началась, то она должна продолжаться! Давай! А рубанок я из гаража привезу.

© А. Есаулов, 2014

Володимир Єшкілев

Ефект Ярковського

(Фрагмент з роману)

– …Ну это, понятно, не для прохожего вкуса, – жаб'ячий рот Балтера розплився у ніжно-мрійливій усмішці; він, наче дорогоцінну квітку, – найм'якішими, найрожевішими, найстертішими частинами великого і вказівного пальців – узяв за золочений обідець крихітну біло-бузкову порцелянову філіжанку, обережно підніс її майже до самого носа; вкриті червоним мереживом судинок ніздрі його розкрилились, відкриваючи для стороннього огляду все застрягле у кущиках сивого волосся.

– Как все сделано, как изогнуто, а? – прицмокував Балтер, підставляючи порцеляну під сонячний промінь. – Нет, ты посмотри, Саша, ты только глянь: какая убедительная вещь! Дрезденская вещь, благородная вещь, таки да… Доступна проникающему свету, подобно большим окнам павильона Цвингера,[4] туманна, как раннее утро над Эльбой в Мейсене.

– Вы прям, Антей Маркович, как стихи читаете, – підтримав старого Ярковський. – Поэзия из вас так и движется.

З відчинених дверцят старого серванту, звідки Балтер видобув «дрезденську річ», на Ярковського повіяло саме тим холодом. Відчуття саме того холоду прийшло одночасно з приємним запахом – сумішшю ароматів індійських паличок, ледь чутної присутності класичних тютюнових мікстур і вже майже вивітреного нафталінового духу. Синю коробку з паличками він зауважив одразу. На ній стояла шерега філіжанок – рідних сестер «дрезденської речі». Ярковський роздивився золоте зображення на коробці – щасливо-товстого бога Ганешу зі слонячою головою, прочитав напис: «GANESH. Special fluxo incense. Is perfected from odoriferous resins gums and natural essential oils». Про себе він відмітив, що замість «perfected» там, у кращих традиціях індійського пофігізму, написано «perfectd», a замість «odoriferous» – «odorferous».

«Той холод йде не з коробки», – констатував Ярковський і витягнув шию, щоби заглянути углиб серванту. Там, між пузатою супницею і соусником, причаїлось щось антрацитово-темне, немов оббите чорним оксамитом.

– Да, Саша, это драгоценный сервиз из настоящего саксонского фарфора, – по-своєму потрактував цікавість Ярковського Балтер. – Матери-покойнице он достался, хочу уточнить, не с трофейного барахла ее спившегося майора, а по прямому завещанию майорской мутер. Роза Казимировна была из очень даже уважаемого семейства и сервизы у нее были со всех сторон основательные, купленные в самых лучших магазинах Европы.

– Special fluxo incense… – промурмотів Ярковський, марно намагаючись протестувати чорний предмет на присутність саме того холоду. Марно. Чорний предмет виправдовував свій колір. Він ігнорував намагання Ярковського так само, як горді кварки темної матерії ігнорують зусилля теперішніх астрофізиків.

– Ты оцени вот этот сервант, ты только на него посмотри. – Балтер розкинув руки, наче намагався обійняти посудну шафу; в його бляклих очах палав вогонь жрецької наснаги. – Это же целый мир, это целых три мира. Олимпийский мир на серванте сверху – там, заметь, статуи греческих и римских богов, бронзовый Аполлон и фарфоровые нимфы. Кстати, тоже убедительной саксонской работы. Конец девятнадцатого века. Самый его кончик. Пропахшие абсентом девяностые, сецессия. Средний мир на верхней полке – шкатулки с эфирными маслами, аромолампы, подсвечники. Это, конечно же, телесный мир бренных человеков, заключенных в упадочную плоть несчастных душ. Мир желаний, мир возбуждения, запахов, интима, ну ты понимаешь… А вот и нижний мир – посуда, ложки, вилки, ножи, подставки для салфеток, сахарницы и соусники. Желудочный алтарь человека культурного. Как определяет мой продвинутый племянник: нижние чакры, вместилища подлых энергий. Все на своем месте, все очень даже жизненно. Вот оцени, Саша, как верно, как осмысленно все это разместила Роза Казимировна. Истинная была европейка. Польская кость.

– А вы, что ж, не истинный? – посміхнувся Ярковський. Кумедний старий. Якби не пошук джерела саме того холоду, він із задоволенням поспілкувався б з цим уламком ери лампових телевізорів.

– Где нам, убогим… – зітхнув Балтер. – Я же, Саша, из босяков местечковых. Учитель словесности, штопаная образованщина, провинциальный предводитель кавээнщиков, все пер по жизни с пионерским барабаном. Напели мне в доверчивые уши юности: «Художник первородный всегда трибун, в нем дух переворота и вечно бунт». Вот и бунтовал, дышал романтикой, боролся за справедливость. А все был босяк босяком… – старий примружив очі, наче згадуючи. – Буря в немытом стакане, Саша, таки да…

– Про «художника первородного», это из Маяковского?

– Маяковского? – з раптовою образою в голосі перепитав Балтер. – Нет, Сашенька, это совсем не из Маяковского. Это, к вашему сведению, Андрей Вознесенский, поэма «Мастера»… Быстро же вы забыли. Впрочем, да, совсем другая культура… Вознесенский для вашего поколения…

– …нафталин, – підказав Ярковський. Ледь відчутний, древній, як сам сервант, всотаний двохсотлітньою буковою деревиною, запах нафталіну не давав йому спокою. Запах сплітався з саме тим холодом. Тепер він міг поклястись: той холод, як і викопний запах інсектициду, йшов з верхньої полиці. З антикварних нагромаджень «середнього світу».

– Антей Маркович, а можно мне вон ту полочку осмотреть? Вон ту, где подсвечники?

– Средний мир?

– Ага.

– Смотри, мне ж для дела совсем не жалко.

Ярковський обережно відсунув скло, взяв до рук перше, що трапилось на шляху до вкритих пилом і трупиками молі глибин «середнього світу». Це була порцелянова табакерка, розписана батальними сюжетами. Кіннотники у конфедератках під біло-червоними знаменами мчали кудись на тлі буколічних дерев і аквамаринового неба.

«Польські гусари, – визначив він. – Певно також зі спадку істинної європейки Рози Казимирівни».

Він відкрив табакерку, висипав собі на долоню її вміст – булавки, поламані ґудзики (старовинні, обшиті крепом), крильця здохлих комах. Повернув все це назад, закрив, обережно поставив табакерку на лакований виступ серванту. Потім відправив туди ж два підсвічники – мініатюрну латунну менору і трисвічник з порцеляни кольору слонової кістки. В ньому кам'яніли вкриті сивою смагою недогарки медових свічок.

Наступною за підсвічниками була ароматична лампа, зроблена у вигляді увитої плющем вежі. За нею стояла гаптована потемнілим бісером іконка святої Варвари, а поряд з образом знайшлась самшитова шабатурка, рясно обклеєна пласкими мушлями та нерівними пластинками перламутру.

– Свадебный подарок, – прокоментував Балтер. – Эту шкатулочку свекровь подарила Илонкиной маме на свадьбу. Мама так любила эту шкатулочку, все говорила: Роза Казимировна меня так понимала…

Він витер носовичком зачервонілі очі, відтак казав щось іще, проте Ярковський вже не