Даніель Дефо - Робінзон Крузо

помчав (наскільки дозволяла мені вага рушниці) до нещасної жертви людожерів, до чоловіка, який досі лежав між багаттям і краєчком прибою. Обидва дикуни, що збиралися взятися до своєї кривавої справи, дременули, почувши перший звук пострілу. Промчавши мілководдям, вони стрибнули до піроги, яка відчалювала і в якій уже сиділи троє їхніх одноплеменців.

Я обернувся до П’ятниці, звелів йому підійти ближче до води й відкрити вогонь. Він пробіг ярдів сорок і вистрілив услід пірозі. Спочатку мені здалося, що одним цим пострілом він убив усіх, хто там був, але потім двоє дикунів підвелись і потяглися до весел. Одначе двоє точно були поранені, а третій, схоже, мертвий.

Поки П’ятниця стріляв у людожерів, я одним помахом ножа перерізав ліани, якими був зв’язаний нещасний бранець. Звільнивши його ноги й руки, я допоміг чоловікові підвестись і спитав португальською:

– Як вас звати?

Він не зрозумів мене й відповів латиною:

– Кристіанус (тобто християнин).

Я не розпитував його більше – бранець був такий слабкий та виснажений, що ледве розмовляв. Вийнявши з кишені пляшку з ромом, я простяг її нещасному, щоб він трохи відновив сили. Потім я дав кусень хліба, і він жадібно накинувся на їжу. Тільки після цього я спробував дізнатися, звідки він, і у відповідь полонений пробурмотів:

– Еспаньол.

Іспанець почав жестами показувати, який він мені вдячний за порятунок від жахливої загибелі.

– Сеньйоре, – мовив я ламаною іспанською, – залишмо подяки на потім. Зараз треба битися. Якщо ви в змозі, ось вам пістолет, а ось шабля. Беріть їх і помстіться за своє приниження!

Бранець прийняв зброю з палкою вдячністю. Вона ніби повернула йому сили і змусила кров бігти швидше. Наче одержимий, він кинувся на своїх катів і за лічені хвилини наздогнав і зарубав двох людожерів. Приголомшені гуркотом наших пострілів, дикуни майже не чинили опору й не могли бігти. Вогнепальна зброя справила на їхню темну уяву такий самий вплив, як утручання вищих сил. Так само поводилися втікачі в пірозі – від пострілу П’ятниці всі до одного попадали, злякавшися, долілиць, одначе поранені були лише троє.

Я тримав у руках рушницю зі зведеним гачком. Напоготові в мене було ще кілька зарядів пороху і шроту. Гукнувши П’ятницю, я звелів йому бігти до того місця, звідки ми зробили перші постріли, і принести розряджену рушницю, що залишилася під деревом. Мій приятель виконав це надзвичайно швидко. Тоді я передав йому свою рушницю, а сам присів, щоб перезарядити мушкети.

Поки я цим займався, іспанець став до жорстокого двобою з могутнім дикуном, який відбивався від нього дерев’яним мечем – тим самим знаряддям, яким полоненого нещодавно позбавили б життя, коли б я цьому не завадив. Іспанець був відчайдушно хоробрий: попри свою слабкість, він майстерно бився з дикуном і завдав йому кілька ран у голову. Проте здоровенний тубілець спритно вивертався і врешті-решт примудрився вибити з рук супротивника шаблю. Тоді іспанець відстрибнув, вихопив з-за пояса пістолет і вклав темношкірого ворога наповал одним пострілом. Людожер розтягнувся на піску, і, хоча я вже був готовий кинутися на допомогу сміливцеві, йому це не знадобилося.

П’ятниця, озброєний лише сокиркою, переслідував утікачів і тих, кого йому вдавалося наздогнати та збити з ніг, одного по одному доправляв у кращий світ.

Відсапнувши, іспанець почав вимагати в мене мушкет. Я дав йому одну зі своїх мисливських рушниць, із якою він негайно кинувся в погоню за двома дикунами й поранив обох. Проте довго переслідувати їх він не міг, і дикунам пощастило сховатися від погоні в лісових хащах. Там на них уже чекав П’ятниця – наздогнавши одного, він одразу з ним розправився, а другий, попри рани, стрибнув зі скелі в море і, зібравши рештки сил, поплив за двома своїми одноплеменцями, що рятувалися в пірозі.

Тільки цим трьом і поталанило врятуватися з цілої юрми, у якій я нарахував понад двадцять людожерів. Вони завзято працювали веслами, намагаючись якомога швидше відійти подалі від берега, і, хоча П’ятниця стріляв по них іще двічі або тричі, жодного з них навіть не поранили.

Мій приятель і слуга хотів був, узявши одну з пірог, наздогнати втікачів. Я також приєднався до нього, тому що втеча ця мене надзвичайно непокоїла. А раптом ці троє щасливо дістануться свого племені й розкажуть, що сталося на моєму острові? І тоді сюди припливе ціла армада з двохсот або трьохсот пірог, набитих дикунами в такій кількості, що нам навряд чи вдасться їх перемогти.

Ми кинулися до піроги, та щойно я заніс ногу, щоб переступити через борт, як побачив на дні зв’язаного ліанами тубільця. Нещасний, так само як іспанець, був приречений на смерть! Він ледве дихав зі страху, не розуміючи, що відбувається навколо. До того ж він настільки міцно був скручений ліанами і так довго пролежав у цьому положенні, що був на волосинку від смерті. Іскра життя, як мені здалося, ледве жевріла в ньому.

Я відразу ж розрізав ліани й хотів був допомогти йому підвестися з дна піроги, але він був геть знесилений та міг тільки жалібно стогнати. Либонь, він вирішив, що його розв’язали лише для того, щоб позбавити життя.

Я звелів П’ятниці сказати тубільцеві, що його врятовано. Ковток рому з моєї пляшки і звістка про щасливе звільнення добре подіяли на нещасного. Незабаром він уже зміг підвестися, а потім і сів, спираючись на борт піроги.

Коли ж П’ятниця почув голос і вдивився в обличчя полоненого тубільця, перед моїми очима постало видовище, яке розчулило мене і змусило плакати: він кинувся цілувати, обіймати й притискати до себе цього напівживого дикуна. Мій приятель ридав, сміявся, кричав, стрибав навколо бранця, танцював і співав; потім раптом знову заходився плакати, здіймати руки й колошматити себе по обличчі й голові. І відразу ж знову співав і танцював, мов навіжений. Минуло чимало часу, перш аніж нам із іспанцем вдалося домогтися від нього зв’язних слів, які пояснювали, що відбувається.

– Це мій батько! – прокричав П’ятниця і знову залився слізьми.

Я був уражений таким щирим висловленням щастя й любові – почуттів, які охопили мого дикуна, коли він побачив батька, щойно врятованого від жахливої смерті. Я не в змозі їх описати, та й не треба. П’ятниця то кидався в пірогу, то вистрибував із неї, то сідав, обіймаючи батька і притискаючи до своїх грудей його голову, то заходився щосили розтирати й зігрівати його затерплі від грубих ліан руки та ноги. Побачивши це, я запропонував використати для розтирання ром, і це подіяло – життя