Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 26

 

— То що ж, леді Мотбайн, — мовив Торін, ледь нахилившись до її плеча, коли музика трохи стихла, і вони пройшли повз групу світських дам, — можливо, колись я таки побачу ту саму фату?

— Ти ж щойно обіцяв, що припиниш! — мовила вона крізь зуби, хоча на обличчі з’явилася тінь посмішки.

— Я казав — «на якийсь час». А час, як бачиш, минув, — промовив він спокійно, ніби обговорював погоду.

Амілія важко зітхнула й глянула на нього краєм ока.

— І все ж… — продовжив Торін, зробивши крок півобертом до неї, — коли ти так червонієш, це змушує мене думати, що ідея не така вже й страшна.

— Це не через ідею! — Амілія похитала головою. — Це через тебе! Ти постійно… дражниш!

— І що, це не працює? — Торін підняв брову, посміхаючись тим самим напівлукавим, напівласкавим поглядом.

Вона не знала, що відповісти. І ця мовчанка — змішана з легкою зніяковілістю — тільки підбадьорила його.

— Гаразд, — мовила вона нарешті, втупившись поглядом у центр залу, де якраз починалася наступна танцювальна хвиля, — поговорімо про щось інше. Наприклад… про шпигунів. Про все, що ми дізналися. А не про… фати.

— Я вже думав, що ти ніколи цього не запропонуєш, — жартівливо відповів Торін, змінюючи тон на більш серйозний. — Відверто кажучи, мене турбує присутність декількох осіб на цьому бенкеті. Є обличчя, які не повинні були з’явитись. І декілька поглядів, які надто вже пильно нас спостерігали.

— Імовірно, ми під наглядом? — стиха запитала Амілія.

— Дуже ймовірно, — підтвердив він. — А отже, варто бути обережними. Особливо завтра. Там, де буде справжня зустріч у вузькому колі.

— Тоді я спробую поводитися так, ніби хвилююсь лише за довжину своєї сукні, — тихо пожартувала вона, глянувши на нього з легкою усмішкою.

— І це, — промовив він, — ти робиш блискуче.

На мить між ними знову зависла тиша. Та сама — зі змішаним підтекстом, теплою мовчанкою і невимовленими словами, які, можливо, ще з’являться… але пізніше.

— Знаєш, — озвався Торін, коли вони рушили далі вздовж залу, — з усіх бенкетів, на яких я бував… цей — один із найнебезпечніших.

— Через шпигунів? — запитала вона.

— Через тебе, — відповів він просто.

Амілія закусила губу й розвернулась, ховаючи погляд. Вона б нізащо цього не визнала, але в серці щось все ж таки тьохнуло.

Вони вже майже обійшли залу, коли Торін легенько торкнувся її ліктя.

— Стій. Чуєш? — прошепотів він, нахилившись до неї так близько, що вона знову відчула тепло його голосу біля самого вуха.

Амілія зупинилася. Легкий галас бенкету трохи відступив, змішуючись із музикою, та окрема групка гостей, біля мармурової колони, говорила доволі приглушено, хоч і з явною енергією.

— …завтра зранку, в західному крилі… накази вже передали… якщо ті з Нордалінсі дізнаються, буде скандал… — долинуло уривками.

Торін і Амілія обмінялися швидкими поглядами.

— Це воно? — прошепотіла вона.

— Це точно щось, — відповів Торін. — Запам’ятай: західне крило. Завтра зранку. Ми мусимо бути там раніше за них.

Раптом з боку знову підійшли інші гості — кілька молодих лордів і дам, сміючись і вітаючи Торіна, ніби він давно не з'являвся при дворі. Амілії довелося напустити на себе ввічливу посмішку.

Один із лордів, посміхаючись, звернувся до неї:

— Леді Мотбайн, кажуть, ви блискавично закохали в себе нашого наймовчазнішого лорда! Як вам це вдалося?

Амілія, ошелешена, зробила паузу, але перш ніж змогла хоч щось сказати, Торін, не відпускаючи її руки, мовив:

— Це не так складно, якщо ти — саме вона.

— Торін! — знову шепнула вона, намагаючись стримати рум’янець, що накрив щоки.

— Мушу ж я хоч якось пояснити нашу появу разом? — жартівливо знизав плечима він.

Ще кілька обов’язкових світських усмішок, і нарешті натовп знову розпорошився, дозволивши їм відійти трохи далі.

— Гадаю, я починаю розуміти, чому шпигунство — це така складна робота, — прошепотіла Амілія. — Потрібно слухати, говорити, танцювати, а ще й витримувати купу дурниць про своє кохання!

— О, а ще носити сукні, у яких важко дихати, — вкинув Торін, і вона не втрималася від сміху.

Музика трохи вщухла. Повз них пройшла знайома фігура — маркіз. Його погляд ковзнув по них, потім зупинився на Амілії. Він легенько вклонився й рушив далі, але цей погляд… був зовсім не таким, як на початку вечора. Більш обережний. Можливо, навіть — підозрілий.

Амілія провела його очима.

— Нам треба рухатися швидше, — сказала вона.

— І обережніше, — додав Торін. — Завтра буде ключовий день.

 

Музика знову змінилася — вальс, урочистий, але граційний, з тією особливою ніжністю, яку завжди вибирали для завершення першої частини балу. Торін знову запросив Амілію до танцю, і вона, не зважаючи на внутрішній шторм, подала руку.

— Леді Мотбайн, — промовив він напівжартома, нахилившись. — Дозволите супровід в останньому танці перед вечірніми шепотіннями?

— Ха, шепотіння давно вже перетворились на справжній галас, — тихо відповіла вона, киваючи в сторону глядачів, які не надто приховували цікавість до їхньої пари.

Вони закружляли поміж інших пар. Рухи вже здавалися автоматичними, звичними, але Амілія все частіше ловила на собі погляди. Хтось усміхався, хтось кивав схвально, а дехто просто перешіптувався.

— Ви чули? Мотбайн і Сальнор… Уже майже оголосили…

— Кажуть, заручини після свят…

— …дуже гарна пара, просто ідеально…

Амілія раптом спіткнулась на одному з обертів, і Торін м’яко підтримав її.

— Тримайся, Мотбайн. Схоже, тебе вже майже видають заміж.

— І без мене! — прошипіла вона крізь усмішку. — Все. Досить. Я — на балкон.

Не чекаючи згоди, вона швидко, але витончено розвернулась і рушила крізь зал, петляючи між гостями, прямуючи до великих дверей, що вели на відкриту терасу.

Світло люстр залишилось позаду, а попереду — м’який вечір, що вже хилився до ночі. Повітря було свіже, з запахом саду і квітів. Вона вийшла, сперлася на поруччя й глибоко вдихнула.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍