Fill - Серенада Ваяланда, Fill

— М-м? — озвався він із невинною посмішкою, відверто насолоджуючись її станом.

— Вони мені теж якось сказали: "Домовились, ні слова про весілля!" — Амілія зробила паузу, обернувшись до нього. — Не пройшло й кілька секунд, а вони знову про фату!

— Оу, мої племінниці? — промовив Торін з явно підкресленою цікавістю, притримуючи для неї руку, поки вони обходили групу гостей. — Хах. Можеш звикати називати їх і своїми. Просто племінниці...

— Торін! — вигукнула вона, вже не витримавши, й одразу ж опустила очі, усвідомивши, що сказала це трохи гучніше, ніж слід. Обличчя її набуло яскраво-рожевого відтінку — хоч картину малюй.

— Тихше-тихше, — засміявся він тихо, злегка схилившись до неї. — Ще хтось подумає, що ти й справді соромишся цієї перспективи.

— Не дратуй мене, лорде Сальнор, — прошипіла вона, намагаючись зберігати спокій.

— Добре, добре, — примирливо кивнув він, — на якийсь час припиняю. До наступної нагоди.

— Я починаю думати, що таких нагод у тебе — безліч, — зітхнула вона, але на її обличчі вже з’явилась усмішка, нехай і крізь стримане роздратування.

Вони знову влилися у потік гостей, Торін тримав її під руку, а вона обережно вдивлялася в обличчя присутніх, наче намагаючись відволіктись, хоч ненадовго, від усіх цих "заручинних" натяків.

У залі знову грала музика — вишуканий менует переходив у плавну кадриль, а навколо все частіше починали обертатися сукні, виблискувати прикраси і шепотітись нові порції чуток. Проте між Амілією й Торіном зависла м’яка, майже домашня тиша. Та, в якій не хочеться говорити нічого зайвого — тільки дивитись, слухати і… бути.