Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Але мовчати про інше вона вже не могла. Тож, коли музика розлилася першим тактом, Амілія, не дивлячись йому в очі, тихо запитала:

— Торіне... те, що було в маєтку Сальнорів. Чому всі поводяться так, ніби я вже… твоя наречена?

Він засміявся тихо, майже невимушено, обертаючи її в танці:

— Ось бачиш? Всі так і бачать в нас майбутню пару. Хіба це не натяк, дарований самою долею?

Він знову усміхнувся, а вона відчула, як щоки її запалали — і не від слів, а від погляду. Від того, що він не відвів очей, не відвернувся, не заховав жодної емоції.

А навколо них крутилась зала. Музика лилася вітром. А за позолоченими дверима все ще чатувала змова.

— Знову ти за своє? — злегка підвищила голос Амілія, намагаючись заглушити плутанину почуттів, що охопила її щойно. Щоки миттєво залилися рум’янцем.

Її слова прозвучали скоріше як вичитування, ніж запитання — але він тільки всміхнувся спокійно, не відводячи очей.

— Я ж просто ставлю запитання... — невинно знизав плечима Торін, ведучи її у наступному повороті танцю. — Чи я хіба щось не так сказав?

— Ти прекрасно знаєш, що сказав, — прошепотіла вона крізь стиснуті зуби, однак усмішка мимоволі торкнулась її вуст. — І ти прекрасно знаєш, що говорять про нас усі навколо.

— То, може, варто перестати заперечувати очевидне? — прошепотів він у відповідь, нахилившись ближче, щоби лише вона почула його голос.

Амілія відвела погляд, намагаючись сховатися за рухом спідниці й мереживом власних думок. Від маркіза, від слів дівчат, від погляду герцогині, що сяяв того дня, мов ясна зірка над ніччю змов.

— Очевидне… — тихо повторила вона. — Очевидне — це лише шум. Погляди. Припущення. Очікування інших… А не мої.

— Але, можливо, — Торін знову всміхнувся, — саме ці очікування іноді влучають просто в серце?

— А іноді — в пастку, — відповіла Амілія з тією самою тишею, але з блиском в очах.

Музика закрутилася у фінальному акорді. Вони завмерли в останньому русі, і навколо знову наповнився гоміном простір, а до них уже зверталися інші гості. Але в цьому короткому моменті, в цій миті напруженого шепоту, було більше правди, ніж у будь-яких балачках зали.

І десь у глибині серця Амілія вже не могла не чути того, чого ще не хотіла визнавати.

— А я й не думала, що донька графа Мотбайн буде заручена! — несподівано вигукнула одна з леді, з’явившись збоку, наче з нічого. Її темно-зелене вбрання переливалося в світлі люстр, додаючи її словам ще більшої яскравості. — Ми з ними, можна сказати, друзі! — додала вона з усмішкою, ніби гордо ділилася особистим досягненням.

Амілія завмерла, відчувши, як щоки палають все дужче. Навколо них гомін зали почав набирати нового відтінку — зацікавленого, перешіптуваного, з присмаком пліток. Теми розмов поступово зрушили убік, і ніби на якусь мить всі почали говорити не про бенкет, не про політику, не про музику — а про неї. Про них.

— Заручена? — почула вона шепіт зліва.

— Справді? З Торіном Сальнором? — прозвучало десь із глибини.

— Та ні, хіба ж вони так швидко? — усміхнувся хтось іронічно.

Амілія мимоволі зробила крок назад, ковтаючи хвилю збентеження. Вона відчула, як її долоня в руці Торіна легенько тремтить, і одразу вирвалася, відчуваючи, що ще мить — і згорить від сорому.

— Вибачте, — ледь прошепотіла вона, але це звернення було невідомо до кого. Вона не знала, куди подітися: то були не слова ворогів, не насмішки, але саме ця невинна радісна балаканина била точніше за шпильки.

Торін мовчки дивився на неї, і в його погляді читалося щось між співчуттям і усміхненою іронією.

— От і маєш, — прошепотіла вона до себе, — ці балачки сьогодні вже точно не закінчаться…

— Ідемо звідси, — тихо промовив Торін, нахилившись до її вуха, — інакше нас ще трохи — й оголосять подружжям публічно.

Він легко торкнувся її ліктя, м’яко ведучи повз гостей, що все ще не вгавали. Амілія йшла поруч, опустивши очі, ще не оговтавшись від хвилі пліток. Вони пройшли довгим коридором крізь тяжкі штори та нарешті вийшли на балкон, звідки відкривався чудовий краєвид на сутінковий сад і тихо мерехтливі ліхтарі.

— Тепер можеш дихати, — мовив він з легкою усмішкою, спершись на перила.

Амілія вдихнула прохолодне повітря, що пахло нічними квітами та свіжістю. Вона сіла на лавку під мармуровою колоною, все ще тримаючись за поділ сукні.

— Ти ж бачив... чула кожна друга леді… — почала вона, трохи обурено, але більше — розгублено.

— Бачив, — підтвердив Торін, — і чув. Сьогодні вони особливо красномовні. Банкет удався, якщо вже всі обговорюють не політику чи дипломатію, а... нас.

— Нас?! — вона навіть вжахнулась від того, як голосно це вийшло. — Нас не існує в такому сенсі. Це все — просто гра!

Він усміхнувся, трохи нахилившись.

— Авжеж, гра. Але, як бачиш, усі вже визначили її фінал за нас. І що найкумедніше — ніхто не питає нашої згоди.

— Це не кумедно, Торіне, — зітхнула вона.

— Можливо. Але якщо вже бути щирими, — його голос став нижчим, — ти ж не проти трохи побути моєю нареченою... для розвідки?

Вона закотила очі, але з її губ все ж злетіла легка, напівзбентежена посмішка.

— Ти невиправний.

— Але дуже зручний в політичних іграх, — підморгнув він.

Балкон заповнила тиша, але цього разу — спокійна, приємна. Внизу ледь чутно лопотіло листя, і з залу доносився гул музики та сміху.

— Нехай там говорять усе, що хочуть, — нарешті мовила Амілія, — а ми просто зробимо свою справу. Домовились?

— Домовились, леді Мотбайн, — кивнув Торін з тією самою усмішкою, яку вона вже впізнавала, — але дозволь мені час від часу трохи пограти в нареченого. Чисто за сценарієм.

— Сказав "домовились", а в кінці кінців знову твердиш про нареченого! — обурено прошепотіла Амілія, щойно вони ступили в залу, де музика вже стала трохи гучнішою, а танцюристів — помітно більше. — Якщо так глянути, то ти зі своїми племінницями — одного поля ягоди!