Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Вони повільно крокували залом, мовби випадково переміщаючись від однієї групи гостей до іншої. Їхні обличчя зберігали світську ввічливість — посмішки, легкі кивки, поодинокі чемні вітання. Але за цим фасадом ховалася пильність.

Амілія трималася трохи позаду Торіна, іноді схиляючись, ніби щось роздивляється на столику чи просто вдає зацікавленість у декорі. Насправді ж вона ловила уривки розмов. Слухала голоси — чи то не промовиться хтось про Нордалінсі? Про шпигунів? Про Захід?

— …кажу ж вам, ніби хтось наглядає. І ці листи, що зникають… — пролунав уривок десь ліворуч.

— Та досить! Не можна так про гостей маркіза… — відповів інший голос, вже стривожений.

Торін коротко глянув на Амілію. Вона ледь помітно кивнула — теж чула. Вони продовжили рух, уникаючи привернення зайвої уваги.

— І все ж, — промовила жінка в яскраво-зеленій сукні до свого співрозмовника, — ці часті прибуття товарів з Півночі... Якось надто часто для "мирного обміну".

— А ще цей раптовий інтерес до нашого флоту… — додав чоловік, піднімаючи келих.

Амілія відчула, як по спині пробіг холодок. Здавалося, нитки підозр, здогадів і тривог уже давно натягнуті — і тепер лише варто смикнути одну, як розплутається весь клубок.

Торін злегка нахилився до неї і пошепки мовив:

— Тримай вухо гостро. Тут більше, ніж просто святкування.

Амілія кивнула. Її серце билося швидше — не від страху, а від того знайомого хвилювання, що з’являється перед розкриттям істини.

Чим далі вони рухалися поміж гостей, тим більше фраз, які ще годину тому могли здатися банальними балачками, починали звучати… тривожно. Слова стали гострішими, погляди — обережнішими, а усмішки — показово-натягнутими.

— …ви ж чули, як граф Вельдін раптом відкликав свою доньку з академії? Кажуть, щось його налякало…

— А ще ці дивні "торгові гості", що оселилися при західній митниці. Не на день не полишають своєї "роботи", але жоден із них не місцевий.

— А он і пані з Півночі. У неї ж чоловік — дипломат? Тільки подивіться, як вона нині мовчить… Чи не занадто?

Торін і Амілія обмінялися багатозначними поглядами. Не було сумнівів — усе вказувало на те, що шпигунська павутина давно розкинута, й маркізат уже давно втягнутий у щось більше, ніж просто плітки.

— Торіне, — прошепотіла Амілія, ледь торкнувшись його ліктя, — ми маємо повідомити королеву про все це. Це серйозніше, ніж гадалося.

— Так, — сухо відповів він. — Але спершу — ще трохи. Ці люди зараз відчувають себе вільно, і ми не знаємо, хто з них тільки язикатий, а хто — справді в грі.

— Слухаймо далі, — зітхнула вона, намагаючись не видати свого хвилювання.

Позаду них зашелестіли важкі шовкові спідниці — хтось із гостей проходив повз, весело сміючись. Але навіть у цьому сміхові Амілія вловила напругу.

Ніхто не був справді спокійним. Усюди — лише тінь недовіри, тінь Нордалінсі.

Вони просувалися між гостями, мов тінь, не привертаючи до себе надмірної уваги. Торін час від часу злегка нахиляв голову, аби краще вловити уривки розмов. Амілія ішла поруч, тримаючи вираз стриманої гідності, хоча всередині все в ній було напружене, як натягнута струна.

— …і все ж вони мовчать, надто вже мовчать, — пролунало від пари в темно-зеленому. — Жодної відповіді на запити, ні письмово, ні через посланців. Це не схоже на Захід.

— Саме так починаються війни, — обережно кинула його співрозмовниця.

— Або змови, — буркнув хтось збоку, проходячи повз них.

Торін сповільнив крок. Його погляд став ще холоднішим, пильнішим. Амілія мовчала, ловлячи очима кожен жест, кожне незграбне слово в повітрі, ніби намагалася скласти мозаїку із фрагментів істини.

Відчуття згущеної атмосфери тиснуло на плечі. Схоже, гість за гостем, навіть найманіжніші з дам і найвеселіші з панів, говорили про те саме — про невидимі рухи з боку Заходу, про зміну тональності в дипломатичних листах, про несподівані прибуття іще несподіваніші від’їзди.

— …я й гадки не мав, що брат мого чоловіка настільки змінив свою думку. Каже, що краще тримати меч поруч навіть у мирний час.

— Усе це через чутки? — зітхнула інша дама.

— А якщо це не чутки? — тихо запитала третя.

Торін нахилився до Амілії, його голос ледь чутно торкнувся її вуха:

— Чуєш? Це вже не жарти. Вони бояться.

Амілія кивнула. Її серце билося частіше, та вона трималася. Адже вони мали дізнатися ще більше — сьогодні це був їхній єдиний шанс.

— Ходімо далі, — сказала вона пошепки, — я відчуваю, що найцікавіше ще попереду.

Їхні кроки загубилися у шумі залу. Але в їхніх очах вже була не просто цікавість — там читалася тінь справжнього передчуття.

Та щойно в повітрі зависла найсоковитіша з істин — з тієї, що могла б пролити світло на справжню суть подій, що повільно обплітали Західний Маркізат, — як залу прорізав гучний, але вкрай чітко окреслений голос господаря вечора:

— Дорогі гості, банкет не тільки для розмов... вже час першого танцю! — пролунало з-за спини.

В залі миттєво запала тиша. Мов хтось обірвав тонку срібну нитку розмов. Ледь не всі погляди звернулися до маркіза, що стояв на невеликому підвищенні — усміхнений, витриманий, але з очима, в яких майнула надто гостра обачність.

— Тц... — тихо, майже беззвучно скрипнув Торін поруч, — бачиш, тут уже точно ясно — маркіз у тій каші по самі вуха. Миттю всім рота закрив, тільки-но пролунало щось справді важливе...

Він перевів погляд на Амілію й повільно, з ледь помітною усмішкою, простягнув їй руку:

— Ну що ж, леді... підемо?

Бальна зала виблискувала світлом і позолотою. Пара за парою рушала на танцпол, заповнюючи простір обертовим візерунком атласу, шовку й вишуканих манер. Амілія, прийнявши його руку, мовчки пішла поруч — вони знали, що тепер, серед цього мерехтливого театру, всі слова про місію мали перетворитися на мовчання. Усе, сказане тут, могло стати останнім.