Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 25

Після обіду, коли сонце вже почало хилитися до горизонту, Амілія вирушила в західний маркізат. Вона сіла в карету, і важка завіса спокою опустилася на її думки. За весь день вона вже наслухалася дитячих балачок про заручини, і хоча ці розмови видавалися наївними і невинними, що лунали з уст маленьких доньок герцогині, вони відлунювали в її голові, як старі, знайомі мелодії, які раптом повертаються.

"Тітонька Амілія", — ці слова звучали в її вухах, немов дзвін. Що це все означало? Дійсно, чи готова вона до такого? Чи були ці дитячі розмови про заручини чимось більшим, ніж просто грою?

Карета тряслося по дорозі, а вона дивилася в вікно, намагаючись відпустити думки, але вони не полишали її. Вона все більше відчувала, що зовсім забула, чому взагалі опинилася тут. Просте дитяче безтурботне питання ставало все важчим і важчим для сприйняття.

Неспішно і туманно долала свою дорогу до західного маркізату, Амілія відчула, як кожен момент цієї поїздки, кожен поштовх коліс став частиною її роздумів, і вже не було можливості зупинити це.

Амілія вийшла з карети, коли останні промені сонця лагідно торкалися горизонту, заповнюючи небо червоними і золотими відтінками. Це був той самий час, коли банкет починався, час, коли всі були готові до веселощів і урочистостей. Але в цей момент, коли вона ступила на землю, вона відчула незвичайну атмосферу навколо себе, яку було важко визначити.

Маркізат, величезний і розкішний, виблискував в світлі вечора. Вхід до маєтку був прикрашений високими стовпами, на яких горіли факели, освітлюючи шлях до входу. Здавалося, що в кожному кутку, на кожному балконі приховані погляди. Щось було не так. Повітря було важким від неспокійної тиші, а запахи і звуки, що доносилися з середини, лише підсилювали відчуття тривоги.

Амілія ступила вперед, відчуваючи, як серце забилося швидше. Вона озирнулася, і в її очах промайнули думки про те, що тут, серед цього всього блиску і вигляду святковості, можливо ховається щось набагато темніше. Її роздуми перервав голос служниці, яка вже стояла поруч і запрошувала її йти всередину.

Вона обережно ступила всередину. І хоча все навколо виглядало велично, десь на внутрішньому рівні її внутрішнього сприйняття проклалося відчуття підозри.

"Чи дійсно це святкування? Чи це просто черговий акт на великій сцені, де маски носять не тільки гості?" — подумала Амілія, і її кроки стали більш впевненими.

Зараз вона вже не була просто гостем на банкеті. Вона знала, що кожен погляд, кожне слово можуть бути частиною чогось набагато більшого — може навіть шпигунської гри.

Тепер вона повинна була грати свою роль, і, як би не виглядало все навколо, в її душі ще більше зміцнилася впевненість, що цієї ночі вона повинна бути обережною. Бо сьогодні — вона шпигунка!

Вона зайшла в залу, і відразу відчула шум і гаму голосів. Навколо стояли гості, сміялися, розмовляли, і навіть через цю метушню вона не могла не помітити кількох важливих осіб, яких шукала поглядом. Амілія намагалася залишатися на краю, ковзаючи поглядом по гостях і намагаючись не потрапити в центр уваги. Вона пройшла повз стіни, залишаючись непоміченою серед усієї цієї суєти, поки не почула знайомий голос.

- Хо хо... Яка комусь дісталась честь. Кого ж шукає Леді Мотбайн? — прозвучало позаду.

Амілія обернулася, відчуваючи, як серце робить кілька зайвих ударів. Перед нею стояв Торін, його погляд був спокійний, але із звичним поглядом, в якому ховалася усмішка. Він стояв трохи збоку, підкреслюючи свою присутність спокійною, майже веселою іронією.

Амілія застигла на мить, але швидко зібралася і відповіла, намагаючись приховати свою розгубленість.

- Не шукаю, просто намагаюся не потрапити в самий центр уваги, ви ж розумієте, — вона мимоволі посміхнулася, але її голос був спокійний, без зайвої напруги.

Торін підійшов ближче, його погляд став трохи серйознішим, хоча в очах все ще можна було побачити ту легку іронію, яку він так любив.

- Це дуже благородно з вашого боку, Леді Мотбайн. Але, здається, це вже не має сенсу. Усі погляди вже прикуті до вас. Як це буває на таких заходах.

Амілія обережно оглянула гостей, все ще шукаючи свою мету серед натовпу, але вже відчувала на собі погляди інших. Вона ковзнула поглядом повз них і знову повернулася до Торіна.

- Так... Здається, ми дійсно тут не зовсім самі, — відповіла вона тихо, підсвідомо намагаючись приховати власну тривогу за легким натяком на жарти.

І хоча її серце все ще билося швидше, вона змогла трохи заспокоїтися, залишаючись зовні незворушною, хоча й намагаючись пристосуватися до нової ситуації.

Вони неквапом йшли поруч, спостерігаючи за залом і перекидаючись короткими зауваженнями. Та вже за мить до них наблизився високий, статечний чоловік у темному, але вишуканому одязі, що виразно виокремлювався серед гостей. Його постава, впевнені рухи та уважний погляд одразу вказували на його високий ранг.

— О, Лорд Сальнор, радий знову вас сьогодні бачити, — з легкою посмішкою мовив він, зупинившись перед ними. — А прекрасна леді разом з вами...

— Амілія. Амілія Мотбайн, — чемно, але впевнено представилася вона, трохи опустивши голову в легкому реверансі.

— Ох так, — маркіз кивнув, приглядаючись до неї трохи уважніше. — Мене повідомили, що ви двоє прибудете замість Її Величності. І мушу сказати — як і очікувалося, ви прекрасно виглядаєте разом.

Амілія вже хотіла було заперечити, відкрити рота й пояснити, що вони з Торіном ніяка не пара — проте не встигла. Легкий, майже непомітний жест руки Торіна — і вона зрозуміла, що не варто нічого додавати. Його спокійний, стриманий погляд лише підтверджував це.

— Що ж, насолоджуйтесь банкетом! — з усмішкою побажав маркіз, і, не чекаючи відповіді, зник серед мерехтливого натовпу гостей.

Амілія ковтнула повітря і мовчки глянула на Торіна. Той лиш злегка підняв брови, ніби кажучи: поговоримо про це пізніше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍