Ден Браун - Джерело

летіти…» — подумав він, розуміючи, що другого пілота колотить так само, як і його.

Сіґель багато років керував літаком Кірша, і жахливе вбивство Едмонда стало для нього великим ударом. Годину тому Сіґель з напарником сиділи в кімнаті відпочинку в аеропорту й дивилися трансляцію з музею Ґуґґенхайма.

— Драма саме в стилі Едмонда, — жартував Сіґель, на якого справляла враження здатність шефа зібрати велику юрбу. Дивлячись програму Кірша, він разом з іншими глядачами нахилився вперед, і його цікавість наростала — аж тут сталося жахливе.

По тому Сіґель із напарником сиділи як у тумані, дивилися новини по телевізору й гадали, що ж тепер робити.

За десять хвилин задзвонив телефон Сіґеля: то був Вінстон, особистий помічник Едмонда. Сіґель ніколи його не бачив, але, хоч який чудний був його британський акцент, пілоти звикли до того, що він часто координував їхні польоти.

— Якщо ви ще не бачили, що показують по телевізору, обов’язково ввімкніть, — сказав Вінстон.

— Ми бачили, — сказав Сіґель. — Це жах, нам боляче.

— Нам потрібно, щоб ви повертали літак до Барселони. — З огляду на те, що допіру відбулося, тон Вінстона був моторошно діловий і спокійний. — Готуйтеся до зльоту, а я скоро перетелефоную. Будь ласка, до того часу не злітайте.

Сіґель не знав, що б сказав на це Едмонд, але тієї миті шоковані пілоти, які не відали, що робити, були вдячні Вінстону за те, що той дав їм бодай якусь вказівку.

Тож Сіґель із напарником почали готуватися до старту: задекларували політ до Барселони як такий, у якому нуль пасажирів, — тобто порожняк, що в їхній справі ще мав похмуре прізвисько «мертва голова», — потім виїхали з ангара хвостом уперед і продовжили за інструкцією готувати все до зльоту. За півгодини знову зателефонував Вінстон.

— До зльоту готові?

— Готові.

— Добре. Гадаю, ви, як завжди, злітатимете з тієї самої смуги, що на схід?

— Так.

Сіґеля подекуди нервувала ретельність і всезнайство Вінстона.

— Будь ласка, зв’яжіться з диспетчерами й просіть дозволу на старт. Під’їдьте до далекого кінця льотного поля, але ще на смугу не виходьте.

— Нам що, треба зупинитися на під’їзному шляху?

— Так, буквально на хвилинку. Прошу дати мені знати, коли будете там.

Сіґель з напарником здивовано перезирнулися. Прохання Вінстона видавалося геть безглуздим.

«Мабуть, диспетчер щось про це скаже…»

Проте Сіґель справді повів літак усякими шляхами й проїздами на західний край аеропорту, звідки можна було потрапити на ту саму смугу. Літак тепер мав проїхати останні сто метрів під’їзного шляху, де треба було завернути під кутом дев’яносто градусів праворуч — і вийти на початок смуги, спрямованої на схід.

— Вінстоне! — сказав Сіґель, дивлячись на високу сітку паркану навколо аеропорту. — Ми доїхали.

— Будь ласка, почекайте тут, — сказав Вінстон. — Я передзвоню.

«Як же тут стояти!» — нервувався Сіґель, не розуміючи, що, в лихої години, робить Вінстон. На щастя, камера заднього огляду показувала, що позаду жодних літаків немає, тож Сіґель принаймні нікому не заважав. Світилася тільки диспетчерська вежа — десь далеко, на іншому кінці, майже за три кілометри від них. Минуло шістдесят секунд.

— Це контроль повітряного руху, — почулося в навушниках пілотів. — EC346, вам відкритий шлях на злітно-посадкову смугу номер один. Повторюю, шлях відкритий.

Сіґелю нічого так не хотілося, як нарешті злетіти, але він усе чекав дзвінка від асистента Едмонда.

— Дякую вам, контроль, — відповів він. — Нам треба просто хвилину зачекати. Ми побачили попереджувальний світловий сигнал, маємо перевірити, чи все гаразд.

— Вас зрозумів. Будь ласка, повідомте, коли будете готові.

Розділ 39

— Тут? — Капітан не зрозумів. — Ви хочете зупинитися тут? Аеропорт — він далі, я б вас довіз.

— Дуже дякуємо, ми вийдемо тут, — сказав Ленґдон за порадою Вінстона.

Капітан знизав плечима й зупинив човен біля маленького причалу з написом «Puerto Bidea». Береги були порослі високою травою й видавалися більш-менш прохідними. Амбра вже вибралася з човна й підіймалася на схил.

— Скільки з нас? — спитав Ленґдон в капітана.

— Нічого, — сказав той. — Ваш британець — він раніше заплатив. На картку. Утричі.

«Вінстон уже розрахувався… — Ленґдон досі не міг звикнути до співпраці з електронним товаришем Кірша. — Наче я собі встановив Siri й стероїдами нагодував…»

Уміння Вінстона, зрозумів Ленґдон, не мали б дивувати з огляду на новини, які з кожним днем повідомляли про нові й нові складні завдання, підвладні штучному інтелекту — навіть написання літературного твору: такий роман мало не отримав літературну премію в Японії. Ленґдон подякував капітанові й вистрибнув на берег. Перш ніж почати підйом схилом, він озирнувся до здивованого капітана й підніс палець до губ:

— Discreción, por favor.

— Sí, sí, — запевнив його капітан і затулив очі рукою: — ¡No he visto nada![49]

На тому Ленґдон поспішив нагору, перетнув рейки й долучився до Амбри на краю сонної сільської вулички, облямованої чудернацькими крамничками.

— За мапою, — почувся з Едмондового телефона голос Вінстона; Роберт уже ввімкнув гучний зв’язок, — ви маєте перебувати на перетині Пуерто Бідеа і річки Асуа. Бачите невелику розв’язку в центрі села?

— Бачу, — сказала Амбра.

— Добре. Одразу за розв’язкою ви побачите маленьку вуличку Бейке Бідеа. Рушайте нею від центру.

За дві хвилини Ленґдон з Амброю залишили село й поспішили порожньою сільською дорогою, над якою серед зелених пасовищ стояли кам’яні фермерські будинки. Вони рухалися далі й далі — і Ленґдон відчув: діється щось не те. Праворуч від них удалині, за верхівкою невеликого горба, в небі стояв серпанком купол світла.

— Якщо це світиться термінал, — зауважив Ленґдон, — то ми дуже далеко!

— Термінал — за три кілометри від вас, — сказав Вінстон.

Амбра й Ленґдон вражено перезирнулися. Вінстон казав їм, що йти лишається вісім хвилин.

— За супутниковими знімками Google, — продовжив Вінстон, — праворуч від вас має бути велике поле. Чи воно прохідне?

Ленґдон подивився на луку, яка справді була там: вона злегка здіймалася вгору в бік вогнів терміналу.

— Піднятися ним ми можемо, звичайно, — сказав Ленґдон, — але три кілометри — це…

— Просто підійміться на пагорб, професоре, і точно виконуйте мої вказівки. — Вінстон говорив ввічливо й без емоцій, однак Ленґдон зрозумів, що комп’ютер йому докоряє.

— Вітаю! — прошепотіла, всміхнувшись Амбра, яка почала сходження на пагорб. — Ближчим до роздратування я Вінстона не пам’ятаю!

——

— EC346, це контроль повітряного руху! — почулося в навушниках Сіґеля. — Просимо або звільнити проїзд, або повернутися до ангара для ремонту. Який ваш статус?

— Ще працюємо, — збрехав Сіґель, озираючись у камеру заднього огляду. Літаків немає — тільки вогні диспетчерської вежі. — Ще хвилинку треба…

— Вас зрозумів. Тримайте нас