Агата Крісті - Убивство в будинку вікарія

Застосоване ним французьке слово на мить збило мене з пантелику, бо він вимовив його як catch8, але я майже відразу збагнув його реальне значення.

– Я хочу сказати, сер, куди б іще могла нести валізу жінка, яка ввійшла до лісу по цій стежці? Вона веде до Старої Садиби й сюди, більше нікуди.

– Або ж інспектор Слек, – сказав я, – відмовився від такого простого способу, як запитати молоду жінку, куди вона тоді йшла.

– Він не хоче її сполохати, – сказав Герст. – Може, вона щось напише Стоуну або Стоун напише їй, а нам згодиться кожна дрібниця – і якщо вона довідається, що ми стежимо за нею, то стулить рота, і ми вже нічого з неї не витягнемо.

Чесно кажучи, я не міг уявити собі міс Ґледіс Крем зі стуленим ротом, як щойно описав мені констебль. Я ніколи досі не бачив її рота в такому стані, щоб із нього не вивергався потік безперервного базікання.

– Коли перед вами самозванець, то ви хочете довідатися, чому він став самозванцем, – повчально промовив констебль Герст.

– Природно, – відповів я.

– І відповідь ми знайдемо в цих розкопах – бо інакше навіщо він би тут колупався?

– Це справді raison d’etre9 для того, щоб тут усе обнишпорити, – припустив я, але на цей раз у констебля не вистачило знань у французькій мові. Він поквитався зі мною за те, що я загнав його на слизьке, холодно зауваживши:

– Це непрофесійна точка зору.

– Проте ви не знайшли валізу, – сказав я.

– Ми знайдемо її, сер. Можете не сумніватися.

– Я не поділяю вашої переконаності, – сказав я. – Я дещо обміркував. Міс Марпл сказала, що дівчина вийшла назад із лісу з порожніми руками через дуже короткий час. У такому разі вона не встигла б дійти сюди й повернутися назад.

– Ви не повинні звертати увагу на те, що кажуть старі жінки. Коли вони бачать щось дуже цікаве і з нетерпінням чекають, що буде далі, то час буквально летить для них. Повірте мені, жодна леді нічогісінько не знає про час.

Я часто замислююся над тим, чому весь світ так полюбляє узагальнювати. Узагальнення дуже рідко бувають правдивими і, як правило, завжди хибні. Я відчуваю час дуже погано (через те й переводжу стрілки годинника наперед), а міс Марпл, наскільки мені відомо, має дуже гостре відчуття часу. Її годинники показують правильний час до хвилини, і вона дотримується в усіх випадках життя найсуворішої пунктуальності.

Але я не мав найменшого наміру сперечатися з констеблем Герстом на цю тему. Побажав йому гарного дня та успіхів і пішов додому.

Коли я вже підходив до своєї оселі, мені спала одна думка. Ніщо не наштовхувало мене на неї. Вона просто спалахнула в моєму мозку як одне з можливих розв’язань проблеми.

Ви, певно, пам’ятаєте, як під час свого першого пошуку побіля стежки наступного дня після вбивства я натрапив в одному місці на прим’яті та обламані кущі. Я тоді подумав, вони були потривожені Лоренсом, який вів той самий пошук, що і я.

Але я пригадав, як трохи згодом він і я разом натрапили на інший слабко позначений слід, що виявився слідом інспектора. Добре поміркувавши, я виразно пригадав, що перший слід (слід Лоренса) був набагато помітніший, аніж другий: так, ніби там пройшла не одна особа. І я тоді подумав, що саме це й привернуло увагу Лоренса до тих прим’ятих кущів у першому випадку. А що, як раніше тим слідом пройшли або доктор Стоун, або міс Крем?

Я пригадав (чи мені здалося, що пригадав) там кілька прив’ялих листків на зламаних гілках. Якщо так, то слід не міг бути зроблений у той самий день, коли ми здійснювали пошук.

Я саме наближався до того місця, про яке думав. Я впізнав його дуже легко і знову заглибився в кущі. Цього разу я помітив свіжі зламані гілочки. Хтось пройшов цим шляхом, після того, як тут пройшли Лоренс і я.

Незабаром я дійшов до того місця, де зустрівся з Лоренсом. Слабкий слід, проте, тягся далі, і я пішов по ньому. Несподівано він привів до невеличкої галявинки з перекопаною землею. Я сказав, що переді мною була галявинка, бо густота підліску тут дуже незначна, однак гілля дерев з’єднувалося в мене над головою, а завширшки та місцина була не більш як у кілька футів.

З протилежного боку підлісок знову ставав густим, і було очевидним, що ніхто не пробивався крізь нього нещодавно. Проте в одному місці він здавався потривоженим.

Я перейшов галявинку, став навколішки біля того потривоженого місця й розгорнув руками кущі. Зблиск якоїсь коричневої поверхні винагородив мої зусилля. До краю збуджений, я простяг руку й не без труднощів витяг назовні невеличку брунатну валізу.

Я не стримався від тріумфального вигуку. Я домігся успіху. Констебль Герст холодно урвав мої міркування, але вони виявилися правильними. У мене в руках, безперечно, була валіза, яку принесла сюди міс Крем. Я спробував відкрити її, але вона була замкнена.

Коли я підвівся на ноги, то помітив невеличкий коричневий кристал, що лежав на землі. Я майже машинально підняв його й поклав до кишені.

Я підняв за ручку свою знахідку й знову вийшов на стежку.

Коли я переступав через перелаз у провулок, то почув близький голос:

– О, містере Клемент! Ви її знайшли! Який ви молодець!

Зареєструвавши у своїй свідомості той факт, що в мистецтві бачити, сама не будучи побаченою, міс Марпл не має собі рівних, я погойдав свою знахідку на паркані, що розділяв наші володіння.

– Це вона, – сказала міс Марпл. – Я впізнала б її де завгодно.

Я подумав, що це легке перебільшення. Існують тисячі дешевих валіз, що абсолютно однакові. Ніхто не спроможний упізнати якусь конкретну з них, а тим більше побачену на досить великій відстані мигцем у місячному світлі, але я розумів, що вся ця історія з валізою була особистим тріумфом міс Марпл, і тому їй має бути дозволено вдатися до невеличкого перебільшення.

– Вона замкнена, я думаю, містере Клемент?

– Так. Я зараз віднесу її до поліційного відділка.

– А вам не здається, що буде ліпше зателефонувати туди?

Звичайно ж, нема сумніву, що буде ліпше зателефонувати. Іти через село з валізкою в руці означало б привернути до себе небажану цікавість усіх місцевих жителів.

Тож я відсунув засувку на хвіртці садочка міс Марпл і ввійшов у її дім крізь засклені двері. Я зачинився у вітальні і з цього безпечного приміщення зателефонував до поліції, повідомивши свою новину.

Інспектор Слек відповів, що приїде власною особою за кілька хвилин.

Коли він приїхав, то був у своєму звичному сварливому настрої.

– Отже, ви знайшли валізу, чи не так? – сказав він. – Ви знаєте, сер, що ви не повинні тримати в себе речі, які можуть мати стосунок до справи. Якщо ви маєте бодай найменші підстави думати, що така-то річ схована в такому-то місці, ви повинні негайно повідомити про це відповідним представникам влади.

– Я знайшов її випадково, – сказав я. – Думка про те, де вона може бути схована, спала мені цілком несподівано.

– Так я вам і повірив. Ви пробиралися три чверті милі