Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- То що їх так нажахало? - спитала я тихенько. - Невже твоя красуня-дружина приїхала у місто?

А що? Досить же пристойний жарт. Та чомусь тіньовику він не прийшовся до смаку.

- Так і будеш мовчати? - дратівливо спитала я. - Тоді йди сам.

- Вони…

Ми ще декілька кроків пройшли у тиші. Що “вони”? Бояться щось чи когось! Це й так помітно. Цілим натовпом не хочуть йти попереду і трусяться від страху. Хто ж там такий страшний? І чи варта одна нічліжка у тому закладі двобою із чимось настільки страшним? Я підсвідомо почала готуватися до бою. Диму без вогню не буває. Щось же налякало мешканців міста до такого ступеню, що вони викликали цілого едемейстра.

- Вони бояться… - тіньовик зітхнув і похитав головою. - будинку.

- Будинку? - не втрималася я і ледь не зірвалася на крик. - Так от чим закінчиться цей славетний похід. Двобоєм із будинком. Про це складуть легенди. Тіньовик і Біла Відьма напали на сарай, але в того виявилися занадто міцні ставні для них.

- І поріжок високий.

- І поріжок високий. - кивнула я. - А димар там є? Якщо є, то такому не соромно й поступитися. Ти от яким будинкам програвав?

- Замовкни.

Я опустила голову і похитала нею. Важко зітхнула.

- Ну, а ще щось вони розповідали про нього? Окрім того, що в нього поріг високий?

- Люди, що проходять повз нього… не повертаються. Кажуть, що будинок їх кличе. Усім дітям заборонено ходити в той бік. Дорослі ходять тільки по двоє, по троє.

- Так вони туди заходили?

- Ні. Якщо треба десь пройти у межах видимості будинку, то тільки групами. Якщо ходити поодинці, то…

- То будинок їх побачить і з’їсть. - закінчила я фразу. - Зрештою, яка платня, така й робота. Спені, а що ти хотіла за нічліг? Ось тепер бийся з будинком. Може, ми камінцями у нього покидаємо і скажемо, що перемогли? Ти не знаєш по яким критеріям оцінюється перемога над будинком?

- Люди зникають. Це факт.

- Драйтл-будинок? - хоч я і казала такі жартівливі речі, та була серйозною.

Пара розповідей не могли так налякати людей. Щось дійсно їх вразило. Напевно, зникали люди, яких вони добре знали. Безслідно.

- Наліво. - крикнули десь позаду.

Ми звернули. Ще пару разів ми звертали, поки не вийшли за місто. Я почула шум ріки. Скоро ми до нього дійшли.

Знаєте…

А в цьому щось є.

Якби я малювала малюнки до дитячих страшних історій, то цей дім був би найстрашнішим. Він би був намальований на палітурці. Ми з тіньовиком зупинилися, оглядаючи його здалеку. Гострий дах. Чорний. В чорних дірках. Чорні стіни. Чорні вікна. Чорні двері. Чорні ворони літають круг нього. І все це на березі крутого урвища і на фоні сірого аж чорного неба.

- Заклиначі? - спитала я.

Відповіді немає.

Я озирнулася. Натовп завмер метрів за тридцять від нас. Всі стояли мовчки. Деякі схопилися за руки.

- Прошу, пане едемейстре. - голосно сказала я і схилилася в уклоні, вступаючи дорогу драйтлу.

Він невдоволено буркнув щось і показав уперед. Сніг. Слідів майже немає. Доведеться мені йти першою, щоб він робив вигляд, що йде моїми слідами. І сюди тендітна молодесенька дівчинка першою хай іде. Як на нього схоже. Я похитала головою і рушила в напрямку страшного сіро-чорного дому.

- Це твоя затія. Представитися тим, ким ти не є. - докоряв мені тіньовик. - Треба було заплатити за ніч і зараз би вже їхали додому. Ти у цьому винна.

Ні, насправді я інколи слухала тіньовика. Точно рідше, ніж він думав, але все ж слухала. Зараз не той випадок. Чомусь я була серйозна. Картинка, що намалювалася перед очима не зовсім мені подобалася. Я звикла вороже ставитися до всього, що мені не подобається. А цей будинок мені точно не подобався. Гаддаре поки що не діставала. Встигну.

Ми підходили все ближче. Дім здавався все страшнішим. Слідів на снігу уже більше. Я би сказала, що багато. Я прислухалася. Тиша. Ніяких звуків. Ми наблизилися до вхідних дверей. Двері відчинені. Я намагалася зазирнути туди. Всередині темно. Дуже темно. І це серед білого дня. В будинок без гаддаре я точно не зайду. Тому трохи зраділа, коли відчула її вагу і прохолоду у своїй руці.

- Тут немає снігу. - повідомила я тіньовику не двозначно натякаючи на те, що йому пора заходити першим.

Через секунду ми опинилися в домі. Темні стіни. Темна підлога. Виглядало все так, наче тут ніхто не жив. Я стала відчувати себе спокійно. Ми зайшли до однієї безлюдної кімнати. Потім до іншої. Звичайнісінький закинутий дім. А от у третій кімнаті…

Ми відчинили двері з коридору і зайшли всередину. Здавалося, що в ній ще темніше, ніж у всіх інших. Але я точно відчувала, що тут хтось є. І здивувалася тому, що це не викликає у мене ніяких відчуттів. Всередині лише спокій.

- Смішки Амайанти. - вилаялася я вголос.

- Тихіше, тихіше. - жіночій лагідний голос. - Ти в безпеці.

Загорілася свічечка. В кімнаті стало світліше.

Такий голос може приспати. Такий голос може приворожити. За таким голосом ти можеш піти у вогонь і воду. Особливо, якщо врахувати той факт, що володар цього голосу — емоційник. Ось чому мені було так спокійно. Ось чому я не відчула драйтла. Вона накинула на мене свої сіті заздалегідь. Та я вже бачила кожну ниточку, якою вона мене зв’язала. Я скидала їх одна за одною.

Як же приємно було спостерігати за виразом обличчя емоційника, коли вона зрозуміла, що я скидаю всі її тенета.

- Хто ти? - вже не так впевнено і не так солодко спитала молода дівчина.

Я озирнулася. Декілька ліжок. Два зайняті людьми, що спали. Одного я бачила лише ноги, а інший мирно сопів під стіночкою. Напевно, під впливом емоційника. Деякі ліжка вільні, але було помітно, що на них теж спали люди. Може, вчора, може, трохи раніше.

- Ти продаєш людей. - заявила я. - Накидаєш сіті і потім комусь продаєш. Я бачила сліди возу коло дому. Їх складають і вивозять.

- Ти в безпеці. Не бійся. - я відчула, як вона знову починає накидати нитки, але кожну з них я відкидала.