Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

перемогою. Звільнивши від кайданів одну ногу, ми почуваємо себе цілком вільними, а тягар на другій здається незначним.

Післявоєнні роки – це період щирих і необхідних порахунків з культурою Польщі до вересня 1939 р., яка бачиться тепер цілком природно, з перспективи зростаючих у ній впливів крайньо правої і, навіть, наближеної до фашистської ідеології. Порахунки з минулим повинні були охопити також поразку у вересні, зіставляючи її з великодержавною пропагандою та ще більш великодержавними домаганнями впливових політичних угруповань. Подібно як і в інших європейських країнах, суворому осудові підлягали демократичні форми правління, більше за те – демократичний устрій, котрий не зумів запобігти експансії агресивного зла, а з перспективи Мюнхену та Освенциму виявився безборонним і жалюгідним пережитком. Безжально квитались і з героїчною романтичною традицією, що зібрала такий гіркий урожай на руїнах повстанської Варшави.

Повторюю: всі ці кампанії (хоча не всі аргументи) були зрозумілими, потрібними, щонайменше як голос дискусії, а в багатьох випадках цілком виправданими та слушними (якщо існує такий критерій). Але водночас вони виявилися придатними для комуністичної пропаганді, цілком відповідаючи партійній «лінії». Більше за те, вони переконували не лише сторонніх осіб, а й самих проповідників, готуючи їх таким чином до прийняття нової, комуністичної віри. Так було у випадку Єжи Анджеєвського: свідченням цього є «Попіл та діамант», написаний радше з позиції критика минулого, ніж із позиції відвертого апологета нового порядку, проте вже за півкроку перед доконаним невдовзі вибором. Подібні функції критика інтелігентської, надто гамлетівської ментальності у так званій «прозі інтелігентських порахунків» (цей термін, запропонований Казімєжом Викою, характеризує, між іншим, такі книжки, як «Змова» Стефана Киселевського, «Боденське озеро» Станіслава Диґата, «Седан» Павла Гертца, «Дерев’яний кінь» Казімєжа Брандиса). Ідеологічні акценти були тут не такими виразними, як у «Попелі та діаманті», або й зовсім відсутніми; тим симптоматичнішою є подібність функції.

Механізм поєднання критики з вибором комуністичної ідеології спрацьовував у тих роках не лише в Польщі й не лише в підсовєтських країнах: західні інтелектуали теж масово ловились у ці тенета. Хоча це відбувалось, очевидно, не автоматично, на що вказують також і наші приклади (Стефан Киселевський).

Насамперед вони доводять, що прийняття Нової Віри не було, чи принаймні не конче мусило бути, актом примітивного конформізму, боягузтва та зради. А тим часом це лише одна з ниток логіки, яка виявляється згубною. Та чи означає це, що слід усіх виправдати, звільнивши від відповідальності за сумні наслідки, хоча б за інтелектуальні та мистецькі: цвинтар «луснутих ілюзій», просто неймовірний занепад блискучих талантів та інтелектів, і навіть за жалюгідну ницість у свідомому сервілізмі? Ні, все зрозуміти зовсім не означає все пробачити. Та й зрозуміти все справді важко: не можна, наприклад, не дивуватися шляхові Тадеуша Боровського від «Дня на Гармензах» до «Турбот пані Дороти», хоча намагання звести все до позірного цинізму автора варте не більше, ніж другий із цих творів.

Чи краще означає добре

Отож результати інтелектуальних процесів у післявоєнних роках знаходять свою кульмінацію в період 1948 1955 рр., хоча ним не вичерпуються. Література й мистецтво цього часу мусить завжди викликати подив. На мій погляд, намагання трактувати соцреалізм як незалежний від зовнішньої оцінки напрямок, що керується власними правами, має власні норми й критерії цінностей, є непорозумінням. Передусім, це естетична реабілітація дурості і вкрай неморального ставлення до мистецтва. Мене зовсім не розчулюють пісеньки на кшталт «Ми будуєм новий дім», хоча – коли її співали – були це, здається, роки моєї юначої наївності.

Лише на початку цього темного періоду, десь приблизно до 1951 чи 1952 року, можна говорити про ідеологічну заанґажованість та безглузду ейфорію. Соцреалізм був реалізацією позачасового ідеалу, він заперечував мало не всю думку та мистецтво минулого, за винятком тих течій та авторів, котрих визнавав за власних предтеч. Найголовнішим ворогом, звісно, був фашизм; основною силою притягання комунізму був міф про себе як про найрадикальнішого противника і переможця фашизму. Кожен філософський чи естетичний напрямок думки, визнаний чужим або ворожим комунізмові та його мистецтву, отримував епітет фашистський, злочинний, а в найкращому випадку – безборонний перед фашистськими загрозами, що чигали звідусіль.

Після 1952 року ейфорію остаточно заступає страх, куди зрозуміліший, ніж у будь-які інші історичні періоди, бо ж боятися таки було чого, а проте й це не дає цілковитого виправдання, бо здебільшого митцям загрожували не якісь надзвичайні репресії, а головно втрата привілеїв, пов’язаних із слухняним виконуванням обов’язків інженера людських душ. Досить, однак, було ослабнути контролеві за ідейністю та благонадійністю кожного речення, як одразу цим скористалися слухняні начебто літератори, суттєво спричинившись до руйнування цілісної системи.

Втім, руйнування – це сильно сказано. Так здавалось у жовтні-56 і після того. Та чим більше спливало часу, тим очевидніше ставало, що йдеться лише про різницю поглядів у межах одного світогляду чи позиції. Чи та різниця важлива? Суттєва? Все залежить від того, кого спитати: тих, котрі вийшли тоді з ув’язнення, повернулись із Сибіру на батьківщину, чи тих, котрі й надалі залишались приреченими.

У той час усе почало вимірюватись у порівнянні з попередньою нещасливою епохою. Й усе було кращим. Хіба можна дивуватися, що все виглядало не лише кращим, а й просто добрим?

Люди виходили з в’язниць. Світ став менш абсурдним, удома й на вулиці можна було говорити, що захочеш, цілком спотворене воєнне й передвоєнне минуле почали розглядати по-іншому: вояк Армії Крайової перестав бути прислужником реакції, а все, що радянське, не мусило бути завжди найкращим. Хіба можна дивуватися, що гіршого на цьому тлі воліли не помічати: цензура, і то вельми люта, існувала надалі; часописи закривалося за вияв найменшої непокори; брехня і замовчування щодо близького минулого і далі переважали над ретельною оцінкою фактів, а політичний статус колонії було замінено статусом васала чи домініона. Дивуватися, може, й не варто, та пам’ятати слід. З точки зору проблематики, література після 1956 року значною мірою поверталася до перерваних у сталінський період мотивів порахунку з найновішою історією та людськими (польськими) позиціями. Література, театр і – може, передусім – кіно, котре у цей час виходить на перший план культурного життя в країні, зрештою, часто спиралися на написані раніше літературні твори. Тобто знову йшлося про польський вересень, окупацію, Варшавське повстання, 1945 рік. Досить вірний оригіналові, незвичайної художньої якості фільм «Попіл та діамант», незважаючи на всі свої, м’яко кажучи, історичні неточності, був сприйнятий з ентузіазмом. Достатньо було емоційної (бо