Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

секунда — блискавка зникла. Кіт вилетів на середину пентакля і, всупереч усім законам природи, впав на спину. І якусь мить лежав нерухомо, розчепіривши всі чотири лапи.

Натаніель підхопився:

— Бартімеусе!

Кіт розплющив украй обурені очі.

— Чого ти репетуєш? — він озирнувся, заморгав. — Що з тобою таке?

— Зі мною — нічого. Це ти лежиш лапами догори!

— Он як! — кіт хутко крутнувсь і прибрав нормальну позу. Тоді оглянув кімнату, подивився на Дюваля, панну Вайтвел і Теллоу, що байдуже сиділи в своїх високих кріслах. І невимушено почухався задньою лапою. — Як я бачу, ти тут не сам!

Натаніель кивнув, схрестивши пальці в кишені свого чорного піджака — благаючи долю, щоб Бартімеус не бовкнув чогось недоречного. Скажімо, не звернувся до нього на справжнє ім’я...

— Висловлюйся обережніше! — застеріг він. — Ми серед великих!

Хлопець промовив це якнайпихатішим голосом.

Кіт мовчки позирнув на чарівників. Тоді подався вперед, по-змовницьки притуливши лапу до рота:

— Між нами кажучи, бачив я й більших...

— Вони теж. А ти зараз схожий на помпон з лапами.

Кіт уперше звернув увагу на свій вигляд. Він роздратовано засичав — і вмить перемінив подобу: тепер у пентаклі сиділа чорна пантера з гладеньким блискучим хутром, що акуратно обкрутила хвоста навколо лап.

—То що, послухаєш мою доповідь?

Натаніель підняв руку. Від того, що зараз скаже джин, залежало все. Якщо Бартімеусу не пощастило визначити природу їхнього ворога, то становище самого хлопця стане вельми непевним. Збитки, завдані Британському музею, майже дорівнювали тим, що їх минулого тижня зазнали крамниці на Пікаділлі. Хлопчині було відомо, що в панни Вайтвел уже побував біс-посланець із звісткою: «Прем’єр-міністр у гніві». Й ця звістка не обіцяла Натаніелеві нічого доброго.

— Бартімеусе, — сказав він. — Нам відомо ось що. Твій сигнал минулої ночі бачили біля входу до музею. Невдовзі після цього я прибув туди разом з іншими чарівниками нашого міністерства. Зсередини музею було чути шум. Ми опечатали будівлю.

Пантера витягла лапу й значуще затарабанила об підлогу кігтями:

— Еге ж, це я ніби помітив.

— Десь о першій сорок чотири ми побачили, як завалилась одна з внутрішніх стін східного крила. Невдовзі після того невідома істота прорвала оточення, вбивши бісів, що перебували поблизу. Відтоді ми взялися обшукувати місце пригоди, але не знайшли нічого, крім тебе — до того ж непритомного.

Пантера стенула плечима:

— А ти чого сподівався? Після того, як на мене впав дах? Що я танцюватиму мазурку на руїнах?

Натаніель гучно кахикнув і випростався.

— Будь-що, — суворо сказав він, — за браком інших доказів відповідальність за всі ці руйнування можуть покласти на тебе, якщо ти не зумієш довести протилежного.

— Що?! — очі пантери обурено вирячились. — То винен, по-твоєму, я? Після всього, що я пережив? Моя сутність, до речі, перетворилась на один здоровенний синець! У мене синці навіть там, де їх не може бути!

—Тоді хто ж це накоїв? — запитав Натаніель.

—Хто зруйнував будівлю?

—Так.

— Ти хочеш знати, хто влаштував увесь цей нічний шарварок, а потім утік у вас просто з-під носа?

— Саме так.

— Тобто тебе цікавить, що це за істота, яка приходить невідомо звідки й тікає невідомо куди, а поки вона тут, то огортає себе чорною хмарою, що ховає її від поглядів духів, людей і тварин на видимому й на всіх інших рівнях? Тебе справді цікавить саме це?

Натаніелеві тьохнуло серце:

— Так...

— Це дуже просто. Це ґолем.

Панна Вайтвел тихенько зойкнула, а Теллоу з Дювалем зневажливо пирхнули. Натаніель мимоволі відсахнувся:

— Ґо... ґолем?

Пантера лизнула лапу й пригладила шерсть за вухом:

— Повір мені, друзяко.

— Ти певен?

— Велетень із зачарованої глини, твердішої за граніт. Нездоланний для будь-якого нападу, здатний проламувати стіни. Огортає себе темрявою, залишає по собі запах землі. Його дотик завдає смерті всім істотам з повітря й полум’я — таким, як я: ми за кілька секунд обертаємось на купку гарячого попелу. Так, можу сказати, що тут я цілковито певен.

Панна Вайтвел недовірливо махнула рукою:

—Ти можеш і помилятися, демоне.

Пантера позирнула своїми жовтими очима на неї. Натаніель злякався, що зараз Бартімеус скаже їй щось ущипливе. Та якщо він і хотів це зробити, то передумав і тепер шанобливо схилив голову.

— Можу, мадам. Та мені вже доводилося бачити ґолемів. Раніше, в Празі.

— Авжеж, у Празі! Більше століття тому! — вперше заговорив пан Дюваль. Такий поворот ніби роздратував його. — Ґолеми зникли разом зі Священною Римською імперією. Востаннє їх використовували проти нас ще за Ґледстона. Вони загнали один з наших батальйонів до Влтави, під мури замку. Проте чарівників, які ними керували, пощастило викрити й знищити, і ґолеми порозпадалися просто серед Кам’яного мосту. Це все описано в хроніці штурму!

Пантера знову вклонилася:

— Можливо, це й правда, сер.

Пан Дюваль грюкнув кулачиськом об поруччя крісла:

— Це правда! Від часів занепаду Чехії жодної появи ґолема не засвідчено. Чарівники, що перейшли на наш бік, не принесли з собою таємниці їхнього творення. А ті, хто залишився в Празі, були жалюгідними аматорами, тінями своїх попередників! Отож це вміння втрачено остаточно!

— Напевно, не для всіх, — джин крутнув хвостом. — Хтось повинен керувати цим ґолемом! Він, чи вона, спостерігає за його діями через око на його лобі. Я помітив блискітку розуму в цьому оці, коли довкола розвіялась темрява.

— Тьху! — не повірив пан Дюваль. — Це все бридня. Демон просто бреше!

Натаніель глянув на свою наставницю: та насупилася.

— Бартімеусе, — мовив хлопчина, — я велю тобі казати тільки правду. Чи можуть бути сумніви в тому, що ти бачив?

Жовті очі повільно моргнули:

— Ані найменших. Чотириста років тому я сам був свідком дій першого ґолема, якого великий чарівник Льоев створив у глибині празького гетто. Він послав його зі свого горища, зарослого павутинням, щоб навіювати жах на ворогів свого народу. Сам ґолем був магічним творінням, однак працював проти магії джинів. Він володів стихією землі й мав величезну вагу: він позбавляв сили наші закляття, робив нас немічними й сліпими — і врешті нищив нас. Істота, з якою я боровся цієї ночі, була така сама. Вона вбила одного з моїх товаришів. Я не брешу.

Дюваль пирхнув:

— Я б не прожив так довго, якби вірив першій-ліпшій побрехеньці, розказаній демоном! Це