Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

— Гаразд, — відповіла панна Вінтерґарден. — Я живу на Гкнновер-Сквер, будинок номер 54, в центрі Лондона. Мій батько, сер Родес Вінтерґарден, купив цей будинок шістдесят років тому. Він був банкір, сподіваюсь, ви чули про нього. По смерті батька я — єдина його дитина—успадкувала будинок і мешкаю в ньому аж дотепер. Я прожила там двадцять сім років, і мене досі — жодного разу, пане Локвуде! — не тривожили привиди. До того ж я не маю часу на боротьбу з ними! У мене безліч клопотів—я займаюсь добродійництвом і виконую обов’язки господині на прийняттях, де буває чимало поважних осіб. Голова корпорації «Світанок» — один з моїх найближчих друзів! Я не можу дозволити, щоб поява привида зашкодила репутації мого дому. Ось чому, власне, я приїхала сьогодні до вас.  

Ніхто з нас не сказав нічого у відповідь, та розповідь панни Вінтерґарден зацікавила нас усіх. Гсінновер-Сквер — одна з найпрестижніших площ у центрі Лондона. Виходить, наша клієнтка — особа заможна, ще й із широкими зв’язками, тож успішний розслід зробить агенції неабияку рекламу. А така реклама нам зараз украй потрібна. Тож насамперед ця розповідь схвилювала самого Локвуда.  

— Опишіть, будь ласка, нам свій будинок, — попросив він.  

— Це особняк доби Регентства, — пояснила наша замовниця. — Він стоїть на розі площі. Має п’ять поверхів. На підвальному поверсі кухня й комори, на першому — приймальні й вітальні, на другому — мої власні покої: бібліотека, музична кімната й таке інше. На третьому — спальні. І, нарешті, на горищі — кімнати для служників, принаймні тих, хто наважився залишитись у мене. Усі поверхи з’єднані крученими сходами з червоного дерева й бересту: їх побудували відомі архітектори Гобс і Кратвел на замовлення найпершого власника будинку.  

Я засовалась на стільці. Локвудова усмішка поблякла, а Джордж із тугою дивився на морквяний торт. Нам добре були відомі такі клієнти, як панна Вінтерґарден. Тішаться звуком власного голосу, а ти сиди й слухай їх.  

— Так, мої сходи — найкращі на всю площу, — провадила леді. — Найвитонченіші й найвищі. Коли я була маленька, мій батько взяв білу мишку, прив’язав її до хусточки й спустив з горішнього поверху внизу, як на парашуті. І вона...  

— Пробачте, панно Вінтерґарден, — Голлі Манро відірвалася від свого записника.—Ми змушені попередити вас: пан Локвуд надзвичайно заклопотаний, і ми маємо не більше ніж годину для розмови з вами. Тому, з вашої ласки, розкажіть нам лише про ті історичні події, які   безпосередньо    стосуються справи. Прошу вас, переходьте ближче до суті.  

Вона коротко всміхнулась клієнтці — я знала, що таку усмішку Голлі вміє вмикати й вимикати щомиті, — й знову схилилася над записником.  

Запала тиша, під час якої Локвуд крутнувся в кріслі, щоб поглянути на свою помічницю. Правду кажучи, ми всі зараз вирячились на неї. Джордж із подиву аж рота роззявив, і я подумки зраділа, що в цьому роті зараз немає морквяного торта.  

— Е-е... так, — підтвердив Локвуд, — І справді, пора перейти до головного. Отже, криваві сліди. Розкажіть нам про них, панно Вінтерґарден.  

Леді замислено поглянула на Голлі Манро й відповіла, стиснувши губи:  

— Саме це я й збиралася зробити. Моя розповідь про сходи й стосується справи   безпосередньо, бо    саме на сходах і з’являються ці криваві сліди.  

— Он як! Опишіть нам їх.  

— Це сліди босих ніг. що піднімаються сходами вгору. Забруднені кров'ю. З’являються десь по півночі, зберігаються кілька годин і зникають перед світанням.  

— А на якій частині сходів вони з’являються?  

— Починаються від підвального поверху, а далі тягнуться аж до третього. — леді насупилась. — А може, й вище.  

— Що ви маєте на увазі?  

— Що вище, то менш виразні вони стають. На рівні підвалу добре видно слід усієї ступні, вище — тільки пальців, а сама ступня поволі блідне.  

— Цікаво. — зауважила я. — Ніби хтось ступав навшпиньки?  

— Або біг, — припустив Джордж.  

Панна Вінтерґарден знову стенула своїми драконячими плечима під кардиганом: