Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Отетерілий лейтенант виконав наказ, але при цьому майже вийшов за межі кадру. Все, що ми побачили, — це нижню частину спини, від попереку й до нижніх ребер.

—Чорт забирай! — вигукнув Мартінес. — Сядьте й поверніться!

— Слухаю, сер! — спантеличено скрикнув молодик. Перехилившись через стіл, він додав:

— Хвилинку, я зараз розширю кут зображення, сер.

Раптом картинка розпливлася, і на екрані застрибали райдужні хвильки. Але голос лейтенанта й досі чувся по аудіоканалу:

— Отак краще видно, сер?

— Та ні чорта нам не видно!

— Не видно? Хвилиночку, сер.

Ми чули його важке дихання. Раптом екран ожив, і мені на мить здалося, що ми знову потрапили до форту Паттон. Але цього разу на екрані з’явився якийсь майор, а кімната здавалася дещо більшою.

— Головний штаб, черговий зв’язковий офіцер майор Донован.

—Майоре, — звернувся до нього Мартінес, ледве стримуючи лють, — я щойно був на зв’язку з фортом Паттон. Що трапилося?

— Я вивчаю ситуацію, сер. На тому каналі у нас виникла невеличка технічна проблема. Ми з’єднаємо вас із фортом за мить.

— То не баріться!

— Слухаю, сер.

Екран зарябів і згас.

Старий підвівся знову:

— Покличте мене, коли усунете цю «невеличку технічну проблему». А тим часом я піду спати.

РОЗДІЛ 15

Якщо у вас склалося враження, що міністр Мартінес тупий, то мушу вибачитися. Кожен, хто вперше стикався зі слимаками, спочатку не міг повірити в їхні можливості. Треба було побачити хоча б одного на власні очі — і тоді усвідомлення небезпеки проникало вам глибоко в душу.

Маршалу авіації Рекстону також не можна було нічого закинути. Ці двоє чоловіків працювали всю ніч після того, як із відомих нам небезпечних територій надійшли нові повідомлення і переконали їх, що «технічні проблеми» не могли трапитися просто так, на рівному місці. О четвертій ранку вони зателефонували Старому, а Старий подзвонив мені по нашому спеціальному телефону. Ці імплантовані в плоть датчики не варто використовувати як будильники, бо не можна ж будити людину так різко й грубо.

Вони зібралися в тому ж конференц-залі — Мартінес, Рекстон та його двоє військовиків високого рангу і Старий. У той момент, коли прибув я, до залу увійшов Президент у халаті в супроводі Мері. Мартінес почав говорити, але його перервав Старий:

— Томе, покажи нам спину!

Президент здивувався, а Мері дала знак, що, мовляв, все гаразд, але Старий зробив вигляд, що не помічає її.

— Я серйозно, — наполіг він.

— Без сумніву, твоя правда, Ендрю, — спокійно мовив Президент і зняв із плечей халат. Його спина була чиста. — Якщо я не даватиму приклад, то як же мені тоді розраховувати на співпрацю інших?

Старий хотів допомогти Президенту вдягнути халат, але той знизав плечима й повісив його на спинку крісла:

— Треба набувати нових звичок. У моєму віці це непросто. Починаймо, джентльмени.

Я й сам думав, що до оголеної плоті доведеться певний час звикати.

Ми являли собою химерну групу. Мартінес був стрункий і засмаглий, неначе вигравіюваний із червоного дерева. Я б сказав, що він наполовину індіанець. Обличчя Рекстона вкривала характерна для авіаторів густа висотна засмага, але від шиї й донизу він був так само білий, як і Президент. Груди маршала покривав чорний хрест із волосся — від пахви до пахви і від підборіддя до живота, — тоді як Президент зі Старим були вкриті і спереду і ззаду сивуватим крученим мохом. У Старого він був настільки густим, що в ньому запросто могли гніздитися миші. Мері — мов рекламне фото: знімок під низьким кутом, щоб підкреслити ноги, і ретельне позування, десь так. А я... ну я — духовна особистість.

Мартінес із Рекстоном натикали в мапу шпильок — червоні означали уражені райони, зелені означали чисті; було також кілька шпильок янтарного кольору. Повідомлення з регіонів надходили знову і знову, і помічники Рекстона продовжували тикати в мапу нові шпильки.

Айова була схожа на плоть людини, яку уразив кір; Новий Орлеан та Луїзіана не кращі. І Канзас-Сіті також. Верхній край регіону Міссісіпі-Міссурі, від Міннеаполісу і до Сент-Пола та Сент-Луїса, також були явно ворожою територією. Звідти й до Нового Орлеана червоних шпильок було небагато, але зелених не було жодної.

Біля Ель-Пасо виднілося ще одне скупчення, і два — на східному узбережжі.

Президент неквапливо оглянув мапу.

— Нам знадобиться допомога від Канади та Мексики, — сказав він. — Чи є звідти якісь повідомлення?

— Жодних значущих, сер.

— Канада й Мексика, — серйозно мовив Старий, — це лише початок. Вам, як голові держави, знадобиться допомога всього світу.

— Ми цим займемося. А як щодо Росії? — поцікавився Рекстон.

На це ні в кого відповіді не було і бути не могло. Країна завелика, щоб її можна було окупувати, але й надто велика, щоб ігнорувати, — Третя світова війна проблему Росії не розв’язала, і жодна війна ніколи не вирішила б. За Залізною завісою паразити можуть почуватися як вдома.

— З цим питанням ми розберемося, коли до нього дійде черга, — сказав Президент, провівши пальцем по мапі. — Чи є проблеми з отриманням повідомлень зі східного узбережжя?

— Начебто немає, — відповів Рекстон. — Схоже, вони не чіпають прямих трансляцій. Але увесь армійський зв’язок я перевів на пряму лінію через космічні станції. — Він поглянув на свого пальцевого годинника. — Наразі маємо контакт із космічною станцією «Гамма».

— Гм-м, — мугикнув Президент. — Ендрю, а ці істоти можуть напасти на космічну станцію?

— Звідки я знаю? — роздратовано відповів Старий. — Невідомо, чи мають їхні тарілки такі технічні можливості. Скоріш за все вони робитимуть це методом інфільтрації — через постачальницькі ракети.

Почалася дискусія на тему — встигли слимаки захопити станції чи