Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

8.2

 

Коли на землю опустилися сутінки, хмара настирливих комах оточила мене, повністю ігноруючи гартонця. Від води повіяло неабиякою прохолодою, і мені здалося, що багаття буде доречним.

Як запалити сухе дерево без кременя, фосфорних паличок і Мвогу – магічного вогню, я знала. Залишалося застосувати ці знання на практиці.

Через деякий час стало зрозуміло, що деякі люди не здатні піднятися вище теорії. Однак я продовжувала своє заняття з чистої впертості. Якоїсь миті в купці сухого моху з’явився крихітний язичок полум’я! Він несміливо охопив тонку тріску, потягнувся до шматочків порохнявого пня, і нарешті я гріла руки над полум’ям, а дим проганяв комарів.

У грудях вирувала радість від усвідомлення того, що я нарешті осягнула суть нашої магії.

«Повір – і дивись», – говорила бабуся, «Уяви – і зосередься», – вчила мати. «Просто побажай», – напевно, саме так скажу я коли-небудь своїй дочці.

Було приємно. Так, було дуже приємно розуміти, що на мені доля не відпочила, я продовжу родинну справу і відтепер ніколи не відчую себе безпорадною. Забуду про лінощі, навчуся всьому! Звичайно, до таких складних ілюзій, які навіть мама поки не вміє самостійно створювати, мені ще йти і йти, але замерзнути на льодових островах я вже не боюся.

Хм, чого б поїсти? Мабуть, курку, засмажену на рожні!

Перша спроба – і жива курка. Вона сиділа на рожні господарському, а не кухарському, і розмірено хитала голівкою з червоним гребнем.

Друга – птаха з’явилася обезголовлена, але знову-таки не на тому рожні.

Третя спроба майже увінчалася успіхом – рожен, общипана курка. Не випотрошена.

Вдосталь намучившись із комбінаціями, я досягла бажаного. Вдихаючи смачні запахи, відкинулася на спинку придуманого крісла. І завмерла, побачивши навпроти широко розплющені очі Гента. Куди там серебрикам!

Такого подиву я не очікувала. Він же знав, що подорожує з відьмою!

Нічого, звикне.

Треба б ще одяг зручніший хоч на деякий час І ліжко з ковдрою. І…

– Рено, що з тобою?!

Руки гартонця легко пройшли крізь крісло, вирівнюючи мою спину.

Ну і ну! Ілюзії матеріальні, якщо в них віриш. Відьмі набагато важче: вона знає, що частина довкілля – плід її фантазії. А інші про це й не підозрюють!

– Рено! – Гент стурбовано заглянув мені в очі.

Я уявила, якою мене побачив би той, хто не піддався фантому. Ноги напівзігнуті, спина неприродно вигнута, руки крутять щось над купою хмизу, ніздрі тремтять. І засміялася. Добре, що не встигла з одягом намудрувати!

Контроль було втрачено. Вогонь згас, курка випарувалася, крісло розтануло. Гартонець почав ляпасами приводити мене до тями. Тобто сподіваюся, що мав він саме такі мотиви.

– Досить!

Його рука завмерла, а я чітко побачила чотири цятки на широкому зап’ясті. Якраз на венах. Немов ілюстрація до глави «Десять ознак того, що вас укусив вампір» із Расового довідника.

– Що це було? – майже пошепки запитав Гент.

– Довго пояснювати. А хто тебе покусав?

Підозри підтвердилися – він непомітно покосився на ліву руку. «Здивовано» перепитав:

– Хто… що зробив?

Я мовчала.

Мовчання – золото, недарма тато часто це повторює. А гартонці цінують мовчазних жінок, про це безліч книжок є. Колись обов’язково почитаю.

Гент здався першим.

– Це і є одна з причин нашого весілля.

Уява охоче намалювала людину, що корчиться від мук трансформації у вампіра, однак щосили повзе до вівтаря і заплаканої нареченої зі словами: «…і я заповідаю все своє майно дружині, щоб не дісталося вони проклятим не-людям». Такі сценки часто зустрічалися в баладах менестрелів. Одне «але» – укус кровососа для людини був неприємним, болючим, часом навіть смертельним. Тільки ось вампіризм не передавався, що б не розповідали легенди. Ні під час укусу, ні з кров’ю, ні з печінкою або іншими внутрішніми органами, як вважали деякі кочові племена.

– Продовжуй.

На жаль, я не витягла з гартонця ні слова пояснень.

А незабаром спалахнули зірки, і я заснула на ілюзорному матраці, сховавшись під видимою лише мені ковдрою. Останнє, що пам’ятаю, – вираз обличчя Гента, коли він помітив, що лежу я над землею.

Вранці мене розбудив плескіт води, спів птахів і писклявий голос, що наполегливо допитувався:

– Чому ви спите порізно? Чому?!

– Вона хропе.

Що?!

Сну наче й не було.

Ага, вони вже тут. Лан хлюпається у водоймі, Арголін намагається непомітно вилити гартонцю за комір пригорщу води.

– Рено, ми тебе розбудили? Пробач! – каяття в голосі Його Високості не більше, ніж гніву в тоні Гента, який струшує холодні краплі й щулиться.

Напевно, треба було привітатися. Та поряд була моя вчорашня мрія. Нормальний одяг!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍