Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Часу на план не було, Ельго. Нащадок Кігтя здійснив те, що було йому визначено.

–Вона всього лише дитина. Бунтівна, необдумано діюча, але вона все одно моя небога.

–Тобі судилося виправити те, що зробила твоя небога. "І зустрінеться нащадок клану руйнувань і спадкоємиця рятівника."

–Що це?

–Пророцтво. Слова, що говорять про те, що відбувається зараз.

–І той загадковий рятівник, по-твоєму я?

–Тільки ти здатна на це.

–Ця війна абсолютно безглузда!

–Як і всі війни.

–Нам ніяк не перемогти!

–Довірся своїм почуттям.

–Ельго.– почувся інший голос, чоловічий.

–Це Абрахам? – здогадалася Ельга.

–Він не може з'явитися, адже помер людиною.– пояснила Деметрія.

–Ти – захисниця Ґотліна. –продовжував Абрахам.–Ти – Верховна Королева. Довірся своїй магії. Ми пишаємося тобою.– голос зникав.

–Ні, стійте...

–Ми не можемо залишитися.– Деметрія простягнула руки до Ельги.– Довірся своїй магії.

–Стій! Але, як? Як застосувати магію?

–Відпусти кайдани.– прошепотіла Деметрія.– Не стримуй потік своєї сили. Могутність нестримна, як течія.

Голос зник, Деметрії не було. Суцільна темрява.

–Деметріє? – покликала вона.

Але ніхто не відгукнувся. Темрява повільно розвіялася і вона, широко розплющивши очі, прокинулася. Вона перебувала в повітрі, бій був у розпалі під нею. Помітивши міцні руки під своїми колінами, вона підняла очі. Джим висів у повітрі, тримаючи її у своїх руках.

–Що це? Як...

–Тихіше, величносте. Ми просто намагаємося допомогти тобі зв'язатися з царством духів.

–Ми?

–Ну, Еймарк, твій чоловічок, який, до речі, недолюблює мене, Галеон і твій покірний слуга. – він підморгнув їй.

–Якби це якось допомогло...

–Що? Не вийшло зв'язатися?

–Швидше нічого цінного не почула. Виключно філософські хокку. Все безтолку. Опускайте. Ми тільки даремно витратили час.

Джим кивнув Галеону, і він спустив їх на землю. Ельга опустилася на ноги і важко зітхнула. Знову на полі бою, знову смерть. Довіритися магії... як же. Якій ще магії? Вона дивилася на безжальних некромагів. З яким задоволенням вони випускали своє коріння, кидаючи ним у її друзів і сім'ю. Ельга відчула гнів, той, який довгі роки вчилася приховувати і придушувати. Схоже, як на початку її шляху, він знову виходить на поверхню, заповнюючи легені, повітря, пальці... Вона відчула, як пальці лівої руки стають важкими.

Ельга підняла руки і з жахом роздивилася їх, гнів не розсіювався, а тільки накривав її сильніше, волаючи до страшного: вбивати ворога нещадно, не роздумуючи. Ліву руку вкривала чорна субстанція, розтікаючись на долоню, пальці, нігті, подовживши їх до страшних гострих пазурів, ця чорна рідина підбиралася до зап'ястя і передпліччя. Рукавичка злетіла з лівої руки, оскільки нігті більше не вміщалися в ній.

Вона зняла срібну рукавичку з правої руки, вона мала звичайний вигляд, біла шкіра, кінчики нігтів нагадували крижані кілки, прозорі й гострі, вони ніби були продовженням нігтьової пластини. Вона відчула, як ліве око защипало, воно перетворилося на чорне, у ньому мерехтіли золоті спалахи, що пронизували райдужку, як блискавки. Гнів заповнював усе її тіло, осідаючи щільним димом у легенях. Ельга повернулася до Джима і Галеона.

–Галеоне, перенеси всіх нагору. Джиме, вкрий їх.

–Я буду поруч.– запротестував Земський.

–Ні. Це небезпечно.

–Чому? Що ти збираєшся зробити?

–Я не знаю.– зізналася Ельга.

Спершу бійка тривала, Галеон переносив маленькими групами людей, Ельга чула крики, вони змішувалися з емоціями, що заповнювали її розум. Хтось кричав, що не залишить Ельгу самотужки боротися, хтось чинив опір умовлянням.

–Знаю, що сперечатися марно... – повідомив Ейдан, взявши дружину за праву руку.– Але я хочу бути поруч.

–Твоя правда. – вона втупилася на нього. – Сперечатися марно. Ця сила непередбачувана для мене самої, я боюся нашкодити тобі.

–Але діти...

–Потребують хоча б одного з батьків.

Ейдан насупився, дивлячись на Ельгу.

–Я думаю... саме час прощатися... – продовжила вона.

–Я не стану з тобою прощатися.– запротестував він.

Ельга втупилася перед собою. Некромаги стояли, дивлячись на Ельгу й Ейдана з цікавістю.

–Чому вони не нападають? – роздратовано запитала вона.

–Чекають твого удару.– повернувшись до Ельги, відповів він.–Ми не прощаємося. І в горі, і в радості, пам'ятаєш?

–Звісно.– прошепотіла вона.

Ейдан провів рукою по обличчю Ельги і поцілував її, міцно обіймаючи. Вона відчула, як сльози підкочуються до очей, а потім змахнула рукою і перенесла Ейдана нагору до інших.