Наталія Косенко - ( Не ) закохані, Наталія Косенко

Притулилася спиною до прохолодної стіни будинку й втупилася поглядом в ніс картоплинкою на обличчі вітчима. Колись він був гарним. До того, як змарнів і посунувся. До матері…

— Слухай, Ясю, я знаю, що вже дістав тебе, але… Твоя мама…

— Знову загуляла? То може варто вам вже розійтися й не мучити один одного? І як ви взагалі мене знайшли? Стежили?

Вітчим винувато відвів погляд. Може й хотіла б мʼякше, та не вміла. Не після того, що бачила тільки но в цьому домі. Сімʼю. Справжню.

— Так… Ні! Ні… Ти не розумієш…

Ясмін не розуміла й не хотіла нічого розуміти. Бо походеньки матері більше не її справа! Й так тінь нещасливого кохання тата і мами все життя висить за спиною, мов грізна дощова хмара, яка от-от заштормить й утопить в холоді.

— Вʼячеславе, я не хочу більше…

Відчула, як хапає за горло відчай і тисне так, що в грудях пече від браку повітря. Хоч би один вдих зробити свіжості й чистоти, а не цього місива з хіті й образ, яке приніс з собою цей чоловік.

— Ясю, я не тому прийшов. Твоя мама в лікарні.

Страх, мов маленька звіринка, вчепився кігтистими лапками в серце й вишкірив гострі зубки.

— Що з нею?

— Наковталася пігулок… Вона в тяжкому стані.

Страх засичав й впʼявся покрученими зубами в мʼяку плоть, вириваючи добрячий шмат. Ясмін намагалася вдавати байдужість, доки емоції нівечили й калічили її нутро. Шість ялин на подвірʼї. Їх шість. А біля стежини по десять кущів з маленькими гарненькими квіточками. І вісім вазончиків під дахом мініатюрної альтанки. А ще були дванадцять цифр. Дванадцять завчених на памʼять цифр телефонного номера, які так рідко наважувалась набирати. Хай там як, та то ж її мама!

— Вона попросила сказати мені?

Голос не тремтів і це дивувало, бо душа тремтіла так, що от-от покине тіло. Татко, тепер мама… Що з ними не так? Що не так з усією їх сімʼєю?

— Ні… Ніна не хотіла, аби ти знала.

— Ясно.

А що ще могла сказати, коли сльози душили зсередини, так і не добираючись до очей, аби врешті пролитися й звільнити від страху? Ясмін страшенно боялася за матір, бо, врешті, то її єдина близька людина.

— Вона в районній лікарні. Приїзди додому, Ясмін. Поговори з нею.

Змогла лише кивнути. Вітчим пішов похитуючись. Жага і туга тиснули на плечі з такою силою, що гнувся додолу. До землі гнувся… Туди, де й татко її лежав.

Стас одразу виник перед очима. Поклав широкі теплі долоні на щоки й великими пальцями стер сльози.

— Моя мама… — ледь вичавила з себе.

— Знаю. Я чув. Скажу батькам, що ми їдемо. Подумай, що треба взяти в дорогу.