Jo Peters - Покоївка, Jo Peters

— Ти ж розумієш, що ми все рівно більше не будемо разом? — запитала я згодом, вислухавши та ретельно обдумавши історію Діми. — Але я сподіваюсь, що ми зможемо бути друзями.

— Ага, якщо Влад не буде проти.

Його слова збентежили мене.

— Влад? З чого б це він мав бути проти?

— Цей тип учора усіма можливими способами показував те, наскільки я йому неприємний, — згадавши минулий день, Діма скривився так, неначе з’їв кислий лимон.

Та невже Влад ревнував мене? Невже був шанс, що мої відчуття взаємні?

Телефон у моїй сумочці задзвонив ніжною мелодієї арфи. Діставши його звідти та побачивши на екрані ім’я Влада, я поспішила взяти слухавку.

— Так?

— Я зараз під’їжджаю до готелю. Чи не хотіла б ти пообідати десь разом?

— Залюбки, — швидко відповіла я, незважаючи на те, що відносно недавно поїла.

Ця зустріч була надто важливою, щоб відмовлятися від неї через настільки незначну дрібничку.

— Тоді зустрінемося біля входу до готелю?

— Звісно.

***

Влад обрав для нашого спільного обіду один з найкращих ресторанів міста. На фоні звучала ніжна жива музика, диван, на якому я сиділа, був надзвичайно зручним і м’яким, їжа виглядала наче справжній витвір мистецтва та просто прекрасно смакувала, але єдине, про що я думала, знаходячись там, було те, як краще розпочати розмову з Владом.

— Я тут подумав…

— Я хотіла тобі сказати…

Ми двоє замовкли, зніяковівши, зовнім неначе якісь недосвідчені підлітки, через те, що почали говорити одночасно.

— Давай ти перша скажеш, — по-джентельменськи запропонував Влад.

Я кивнула, а тоді набрала повні груди повітря, наважуючись на те, щоб нарешті зробити те, про що потім можу сильно пошкодувати, і врешті-решт випалила:

— Я кохаю тебе.

Ну от я й зібралася та таки зробила цей відчайдушний крок. Тепер усе залежало виключно від нього…

Та, на превелике щастя, реакції не довелося довго чекати, оскільки на обличчі Влада одразу ж з'явилася широка радісна усмішка.

— Як же сильно я хотів це почути від тебе, Надю. І повір, я теж тебе кохаю.

Він нахилився до мене, щоб поцілувати, але я відхилилася. Справа полягала в тому, що, окрім взаємності власних почуттів, мене турбувало ще одне суттєве питання, яке просто неможливо було не підняти:

— Але якщо ти справді хочеш дати цим стосункам шанс, то повинен назавжди припинити будь-яку протизаконну діяльність. Для мене це дуже-дуже важливо. Інакше я просто не зможу бути з тобою.

Влад не вагався ні хвилини, неначе очікував від мене подібної вимоги та вже був готовий до неї:

— Звісно, я розумію тебе та готовий піти на це заради нас. Обіцяю тобі це.

— Правда? — перепитала я, бо насправді сумнівалася, що Влад погодиться на такі умови, а сподіватися, що все станеться так легко, навіть не сміла.

— Так, правда.

Я всміхнулася та нарешті поцілувала його, відчуваючи неабияке внутрішнє піднесення.

Важко було повірити, що все це насправді відбувалося в реальності. Ми справді пройшли довгий і тернистий шлях, але врешті-решт змогли зостатися разом. Це була доля, не інакше.