Jo Peters - Покоївка, Jo Peters

Розділ 24

Темний силует рішуче слідував за мною, насуваючись усе ближче, так що не було жодних сумнівів, що сутички з ним просто не уникнути.

Страх і паніка душили мене. Дихати з кожним кроком ставало все важче, але я змушувала себе продовжувати рухатись, оскільки розуміла, що зупинитися означає здатися, а я аж ніяк не належала до тих, хто опускає руки.

Силует уже майже торкався мене.

Я мусила боротися до кінця. Мусила триматися. Мусила…

З криком я рвучко сіла на ліжку, захекана та спітніла. Знадобився час, щоб усвідомити, що все це був лище страшний сон, а насправді мене оточувала виключно безпечна нічна тиша готельного номеру.

Хоч загроза вже залишилася позаду, але, схоже, наслідки пережитого ще якийсь час переслідуватимуть мене, позбавляючи здоровго сну та спокою.

Усвідомивши, що цієї ночі мені більше не вдасться стулити очей, я пішла в душ, щоб хоч трохи зняти напруження в м’язах, а тоді зробила собі розчинну каву та ввімкнула телевізор, не бажаючи зоставатись у повній тиші, на самоті з тривожними думками.

У таку ранню пору щось цікаве було практично неможливо знайти. Я довго просто перемикала канала, аж доки не зупинилася на реаліті шоу, де відомий актор шукав собі наречену. Такий формат ідеально пасував для того, щоб відволіктися та розслабитися, так що наступні кілька годин пролетіли непомітно, зайняті зануренням у побут конкурсанток у гламурному пентхаусі та переживаннями за те, кому врешті-решт вдасться побудувати своє щастя.

Урешті-решт настав ранок, так що ховатися від реальності більше було неможливо. Потрібно було взятися за налагодження власного життя, чим я й рішуче вирішила зайнятися.

Першим у списку справ значився дзвінок Владу.

— Привіт! Як ти себе почуваєш? — він узяв слухавку майже одразу.

Його турбота здавалася приємною, але я все ж таки не забула всі його помилки минулого та власну образу, так що просто не змогла втриматися від уїдливої відповіді:

— Лікар же вчора ясно сказав, що зі мною все гаразд, тож не треба задавати таких питань.

— Гаразд, як скажеш, — спокійно погодився Влад, навіть не думаючи вступати зі мною в суперечку.

— Слухай, я можу зараз прийти до твого номеру? — запитала я та поспішно додала, щоб він не надумав собі нічого зайвого: — Ти ж розумієш, що нам потрібно багато що обговорити, ураховуючи все те, що сталося.

— На жаль, зараз ніяк не вдасться, оскільки я знаходжусь не в готелі. Але коли я вирішу всі свої справи, ми обов'язково поговоримо, гаразд?

— Добре. Тоді до зустрічі!

— До зустрічі!

Я поклала слухавку та почала думати, що ж мені робити далі. Відповідь мені майже відразу підказав, як не дивно, шлунок, який наполегливо вимагав їжі. Коли ж я востаннє їла? Насправді, важко було пригадати…

Час сніданку в цьому готелі вже давно минув, тож довелося харчуватися за свій кошт. Замовивши їжу прямо до номеру, я вирішила не гаяти даремно час і паралельно з трапезою взятися за працю.

Перш за все, потрібно було перевірити робочу пошту. Листів виявилося справді багато, тож довелося витратити справді багато часу, щоб розібратися з ними всіма: спершу я заспокоїла знервовану Соломію, яка переживала через моє раптове зникнення; тоді написала всім клієнтам, з якими мала зустрітися, але не зробила цього, вибачившись та пообіцявши надати знижку на свої юридичні послуги як компенсацію.

Робота заспокоювала мене та дозволяла абстрагуватися, але увесь її ефект минув, щойно я залишилася сам на сам зі своїми думками.

Дезорієнтованість і розгубленість — ось, що я відчувала в той момент. А також зазрість до людей, яким вдається мати цілком спокійне життя. Я б усе віддала, щоб бути однією з них, але, схоже, треба було просто змиритися, що це абсолютно неможливо.

Можна було б знову спробувати почати все з чистого аркушу… Але який насправді у цьому був сенс? Першого разу цей план абсолютно провалився, тож годі було й сподіватися, що він спрацює вдруге.

До того ж, усе те, що я пережила вчора, допомогло мені усвідомити дещо важливе — я кохала Влада. Кохала так, як не кохала ще нікого в житті. Я так довго гамувала в собі ці почуття, але настав уже час визнати, що від них неможливо позбутися. Що з цим робити далі? Відповіді на це питання в мене не було. Єдине, у чому я була впевнена на всі сто відсотків, — потрібно було відверто поговорити з Владом.

А ще на мене чекала розмова з Дімою. Минулого разу я відчувала такі бурхливі емоції, що відмовлялася навіть вислухати його, але зараз розуміла, що, незважаючи на власну образу, усе-таки потрібно дати йому шанс усе пояснити. Звісно ж, наші стосунки це не врятує, але, можливо, хоча б ворогами не залишить.

Покінчивши з їжею, я вирішила не відкладати на потім момент цієї непростою розмови та зробити це просто зараз.

— У якому ти номері? — рішуче запитала я, зателефонувавши йому.

— Двісті першому…

— Зараз буду, — заявила я, навіть не давши йому договорити.

Не хотілося нічого пояснювати по телефону, усі слова варто було затримати до особистої зустрічі.

Залишивши свій номер, я спустилася ліфтом з четвертого на другий поверх, знайшла потрібну кімнату та постукала. Діма відчинив двері майже одразу. Він, очевидно, щойно вийшов з душу, оскільки на ньому був лише рушник. Вигляд Діма мав відверто спантеличений, але я ніскільки не засоромилася, відчуваючи абсолютну сконцентрованість на темі майбутньої бесіди.

— Можна я увійду?

— Так, звісно ж, — він відійшов убік, надаючи мені можливість пройти досередини номеру. — Не очікував твого візиту. Думав, що ти більше ніколи не спілкуватимешся зі мною після того, що сталося.

— Вирішила дати тобі шанс усе мені пояснити. Обіцяю не перебивати.

Я сіла в м’яке біле крісло та з очікуванням поглянула на Діму. Він став напроти мене, притулившись спиною до стіни, та почав свою розповідь.

Я дізналася про все: про те, яким його життя було раніше, про завдання, яке йому Степан, про те, як у нього несподівано спалахнули почуття до мене...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍