Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

вильотом виклали на папері свою останню волю. Ці дивовижні документи, нашкрябані нашвидкуруч, лежать перед моїми очима. Два майже однакові папірці: обоє із чорнильними ляпками й виправленнями, на обох одна й та сама дата: 28 грудня 1941 року, — обоє поділені на дві частини, на обох кілька рядків додано по діагоналі. Ґабчик і Кубіш просять у разі своєї смерті потурбуватися про їхні родини і вказують для цього по адресі: один — у Словаччині, другий — у Моравії. Вони обоє сироти, жоден не має ні дружини, ні дітей. Однак мені відомо, що в Ґабчика лишилися сестри, а в Кубіша — брати. Також вони просять у разі своєї смерті повідомити їхніх англійських подружок. Ґабчик у своєму листі написав ім’я Лорни Еллісон, а Кубіш — Едни Еллісон. Хлопці не лише побраталися, а й за коханих обрали собі сестер. До нас дійшла фотографія Лорни, вкладена в Ґабчиків військовий квиток. На світлині — профіль молодої жінки з темним кучерявим волоссям. Жінки, якої Ґабчик більше ніколи не побачить.

144

Я не маю жодних підстав гадати, що одягом Ґабчика й Кубіша забезпечувало англійське УСО — Управління спеціальних операцій. Радше навпаки: цілком імовірно, що цим питанням опікувалися чеські служби Моравця. А отже, немає жодної причини, через яку унтер-офіцер, що видавав їм вбрання, мав би бути англійцем. Я втомився…

145

Очільник генерального комісаріату Білорусі скаржиться з Мінська на дії Гайдріхових айнзацгруп. Він шкодує, що через постійне винищення євреїв втрачається цінна робоча сила. Крім того, він висловлює незгоду з Гайдріховим наказом переселити старих євреїв, які воювали під час Першої світової й були нагороджені орденами, до Мінського ґетто. Комісар надсилає Гайдріхові список євреїв, яких потрібно звільнити, і звинувачує айнзацгрупи, які вбивають усе, що потрапляє їм під руку, у відсутності здорового глузду. Йому надходить така відповідь: «Ви мали б погодитися зі мною, що на третьому році війни навіть у поліції та служб безпеки є завдання значно важливіші, ніж перейматися потребами євреїв, витрачати час на їхні списки і відволікати моїх колег від куди нагальніших справ. Якщо я і наказав провести розслідування щодо осіб із вашого списку, то лише з однією метою: раз і назавжди довести вам у письмовій формі, що такі звинувачення є безпідставними. Мені дуже прикро, що після шести з половиною років відтоді, як було ухвалено Нюрнберзькі расові закони, я ще досі змушений виправдовувати своїх підлеглих».

Що ж, принаймні тут усе зрозуміло.

146

«Тої ночі на висоті дві тисячі футів величезний літак “галіфакс” гудів у небі над засніженими просторами Чехословаччини. Чотири його пропелери шматували кошлаті хмарини, женучи їх назад уздовж чорних вологих бортів машини. Усередині холодного літака Ян Кубіш і Йозеф Ґабчик дивилися вниз, на свою батьківщину, крізь вихідний люк, що формою скидався на віко труни».

Так починається роман Алена Берджеса «Семеро на світанку», написаний 1960 року. Мені вже з перших рядків стає зрозуміло, що Берджес написав не таку книжку, яку хочу написати я. Сумніваюся, що Ґабчик і Кубіш могли роздивитися бодай щось унизу з висоти шестисот метрів темної ночі в грудні 1941 року. Що ж до віка труни, мені хотілося б по змозі уникати надто важких метафор.

«Машинально вони перевірили лямки й систему автоматичного викидання своїх парашутів. За кілька хвилин вони мали пірнути в пітьму, усвідомлюючи, що стануть першими, хто десантується над Чехословаччиною, і що такої унікальної й небезпечної місії, як їхня, ще ніколи не задумувалося».

Я знаю все, що тільки можна знати про цей політ. Мені відомо, яким було спорядження Ґабчика й Кубіша: складаний ніж, пістолет із двома магазинами й дванадцятьма патронами, ампула ціанистого калію, плитка шоколаду, кілька кубиків м’ясного екстракту, леза для гоління, фальшиві документи й чеські крони. Мені відомо, що одягнуті вони були в цивільне вбрання, виготовлене в Чехословаччині. Мені відомо, що під час польоту вони, згідно з наданими вказівками, не розмовляли, промовивши до своїх товаришів-десантників хіба лише «привіт» і «щасти». Мені відомо, що їхні товариші-десантники здогадувалися, що Ґабчика й Кубіша послано вбити Гайдріха, попри те що мету їхнього повернення до Чехословаччини тримали в суворій таємниці. Мені відомо, що саме Ґабчик протягом польоту справив найкраще враження на офіцера, що стежив за порядком викидання десанту. Мені відомо, що перед самим злетом їм усім сказали швиденько написати заповіт. Звісно, я знаю, хто належав до тих двох груп, які летіли разом із Ґабчиком і Кубішем. Знаю і поставлені їм завдання. У літаку перебувало сім десантників, і мені відомі не тільки їхні справжні імена, але й ті, що було вказано в підроблених документах. Ґабчик і Кубіш, наприклад, називалися відповідно Зденек Вискочил і Ота Навратіл, а за професією, згідно зі своїми фальшивими паперами, були слюсарем і різноробом. Я знаю майже все, що можна знати про цей політ, і я відмовляюся писати фрази на кшталт: «Машинально вони перевірили лямки й систему автоматичного викидання своїх парашутів», — хоча, поза всяким сумнівом, вони це зробили.

«Кубіш, вищий за свого товариша, мав двадцять сім років і приблизно сто сімдесят п’ять сантиметрів зросту. У нього були світле волосся й глибоко посаджені сірі очі, що впевнено позирали на світ із-під різко окреслених брів. Губи — чіткі й виразні…» І так далі. Я краще зупинюся тут. Прикро, що Берджес витрачав свій час на такі кліше, тоді як історичних документів йому, без сумніву, не бракувало. Я натрапив у його книжці на дві очевидні помилки: одна стосується дружини Гайдріха, яку автор називає Інгою, а не Ліною; друга — кольору «мерседеса», який Берджес уперто бачить зеленим, а не чорним. Крім цього, я також зауважив кілька сумнівних епізодів, які, підозрюю, письменник просто вигадав, як ось, наприклад, ту моторошну історію про свастики, витаврувані на сідницях розпеченим залізом. Однак, поряд із цим, я чимало дізнався про життя Ґабчика й Кубіша в Празі протягом тих місяців, що передували замаху. Слід зазначити, що Берджес мав одну перевагу переді мною: через двадцять років після тих подій він міг зустрітися з іще живими свідками. Адже декотрим таки вдалося вижити.

147

Одним словом, зрештою вони стрибнули.

148

На думку Едуара Юссона, відомого історика й професора, що пише біографію Гайдріха, усе ще від самого початку пішло шкереберть.

Ґабчик і Кубіш вистрибнули задалеко від того місця, де очікувалося. Вони мали би приземлитися поблизу Пльзеня, а опинилися… за кілька кілометрів від Праги. Урешті-решт, скажете ви, однаково ж їхня мета — Прага, то вони