Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Добре, — не став сперечатися староста, хоч по очах було видно, що цікавість розбирає.

— Як я вже сказав: втікати треба. Добриня до князя за підмогою поскакав, але раніше, ніж за три дні, дружину чекати не варто. А мечоносці — не пізніше за цю ніч заявляться. І припреться їх не менше семи лицарів і більше сотні кнехтів. Сам розумієш, навіть якби Комишанка була не селом, а фортецею, проти такої сили мешканцям все одно не вистояти.

— Я тебе почув, — пригладив вуса Гліб Мстиславович. — Спасибі… Так, ти маєш слушність, йти нам треба. Піду, розпоряджусь. А ти... ти приляг, Степане. Поспи. Бачу, втомився добряче. Дочко, нагодуй чоловіка. Ну і... загалом, розберетеся. Ближче до полудня підніму. Тоді й домовимося про решту.

Староста важко підвівся, наче тримав на плечах мішок зерна, сунув за пояс люльку і вийшов за ворота. І тільки тоді Зориця присіла поряд, притулившись усім тілом.

— Живий… — повторила пошепки. — Живий.

— Та що зі мною трапиться? — Сонний мозок не особливо роздумував, вибираючи відповіді. — Все добре…

— Ходімо... Вкладу тебе... Зовсім із сил вибився...

Машинально зробив кілька кроків у бік ганку, потім ніби збоку побачив себе — брудного, спітнілого, в одязі такому, що ганчірка чистіша, і зупинився.

— До хати не піду. В стодолі на сіні ляжу.

— Як скажеш… — дбайливі руки акуратно розвернули мене в інший бік.

Як переступив поріг сінника, у свідомості не зафіксувалося. Ось я йду... Ніздрі ловлять одурманливі аромати скошених трав... І… майже без перерви, ніжна долоня, котячою лапкою гладить по щоці.

— Вставай, Степанчику... Прокидайся, любий...

Насилу розліплюю чавунні повіки і каламутним поглядом фіксую Зорицю, що схилилася наді мною.

– Що?

— Полудень скоро... Час прокидатися. Батько по тебе вже посилав.

— Угу… — роблю спробу обернутися на бік, але дружина не відстає.

— Прокидайся, рідний.

Примушую себе вдруге розплющити очі і, щоб прогнати сонну одур, рвучко сідаю. Даремно… Хитнуло так, що, якби не лежав, то впав би. А ще кожна клітина тіла озвалася таким болем, немов мене кілька разів крізь м'ясорубку провернули.

— Ммм... — ледве стримую стогін.

А що ви хотіли. Магія магією, а всі ці перетворення дають знати себе. Сухожилля та суглоби не гутаперчеві.

— На ось, випий... — Зориця простягає запітнілий глечик. — Допоможе.

Це навряд чи. Не вигадав ще ніхто ліки для знеболювання від перетворень на велетня. Хіба що горілки склянку накотити. Але, хто ж піднести здогадається? Але спрага прокинулася одночасно зі мною, так що не відмовляюсь.

— Ммм... — Тепер мукаю від задоволення. Холодне, з льодовика, молоко входить у організм, як нектар. Буквально витягаючи мене з міжисвіту назад. Звісно, це не горня обпікаюче гарячої і чорної, як душа маніяка, кави, але теж добре бадьорить.

— Батька, як хмільного перебере, на другий день лише холодним молоком і лікується, — ділиться досвідом дружина. — А ти зараз, такий самий на вигляд… як з похмілля. Ось я й подумала.

— Дякую… — відриваюся від глечика тільки після того, як переконуюсь, що молоко закінчилося. — Справді полегшало. Тепер би ще поїсти?

— Звичайно... — Зориця, зграбно вигинаючись, тягнеться трохи вбік і повертається з дерев'яною тацею, на якій лежить кілька товстих шматків буженини, гірка тонких паляниць і скибка бринзи, що поблискує масною сльозою. — Їж…

Гучне бурчання голодного організму повідомляє про подяку краще за будь-які слова.

Зориця задоволено сміється, а я вгризаюся в їжу всіма зубами, шкодуючи лише про те, що в мене їх лише тридцять два, а не кілька рядів, як у акули. Одночасно з вдячністю обіймаю вільною рукою дружину.

— Де ви там? — у дверях темніє силует Гліба Мстиславовича. — Милуєтеся, чи що? Знайшли час.

— Дай поїсти людині спокійно! — Встає на захист чоловіка Зориця. — Мабуть, не прохолоджувався… Як деякі…

Ну, це вона дарма. Навіщо було метушиться, не знаючи, що відбувається? Тим паче, в селі загін інквізиторів був.

— Зараз... — Вимовляю примирливо з набитим ротом.

— Гаразд, гаразд... Не поспішай... вдавишся ще... — здає назад староста. — Я до того, що треба обговорити: що далі робити? Я, поки, Борея до вартових відправив. Як щось раптом — попередить.

Не бажаючи розлучатися з їжею, роблю з залишків коржів, м'яса, сиру величезний чизбургер і, затиснувши його в руці, підводжуся. За допомогою Зориці. М'язи ще не згодні, що відпочинок закінчився і треба знову братися до роботи.

Похитуючись і виразно похрустуючи колінами, виходжу назовні.

М-да… Якщо комусь доводилося ненароком зачепити мурашник, той здогадається, що я побачив. Адже це міському жителю зібратися: гроші-документи в сумку та мобільник у кишеню і готовий. А у сільських — господарство. І це не тільки корови, яких можна зібрати в череду і під наглядом дюжини дітлахів відігнати куди завгодно. Тут і кури, і гуси, і качки... Які ніколи не бажають евакуюватися своїм ходом. Значить, усе це добро треба спіймати, зв'язати, укласти в вози... А вони подібного відношення не розуміють, тож пташиний галас над селом стоїть такий, ніби кінець світу настав. Втім, це не так вже й далеко від істини.