Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

— Ти знаєш... Нехотячи. Могла б собі жити. Чому ні? Була така перестрашена, що ледве чи видала б мене поліції. Але не хотіла виконати ще одного мого доручення.

— Якого?

— А то вже не твоя справа.

— А скажіть... Ота жінка, що була з вами... Вона увесь час була при тих тортурах?

Він засміявся вдоволено.

— А як ти собі гадаєш? Що ми її делікатно вигнали на двір? Нє, вона сиділа собі на канапі, цмулила шампан і трощила цу­керки. То для неї було кіно.

— І видула цілу пляшку?

— Була в стресі. А ніхто з нас тої люри не пив. Ми си махнули коньяку, а порожню пляшку дбайливо прихопили з собою.

— Цікава особа та кобітка, нє? — запитав я з іронією. — Щоб отак собі, попиваючи шампан, дивитися, як мордують її коханця? А може, й чоловіка?

— Ге-ге-ге! Колєсь! Не пробуй мене брати на видельце[90]. Я й так тобі забагато вповів.

— Ну, власне. З якого б це дива?

— Та ж кажу: маю до тебе невелике прохання... Мене ці­кавить папка з оригіналами документів, якими Томашевич шантажував військових. Кварцяний божився, що жінка Томашевича не знає, де вони. — Він зробив паузу, струсив попіл до попільнички і хвилю дивився на тліючий кінчик циґара. — Тоді я послав Кварцяного на віллу, щоб спокійно, не гарячкуючи, пошукав тоту папку. У нього є нюх на такі речі. Не раз уже знаходив щось, що всі проочили, а йому вдалося винюхати. Коли ж наступного дня я йому телефоную, він ме­ні папляє сім мішків гречаної вовни, як потрапив у засідку і дістав по голові. А тому, мовляв, нічого не знайшов. Ге-ге, але я, знаєш, не з одного банячка картопляну юшку хлебтав[91].

— Він не збрехав. Я його бачив побитого.

— І що? Він нічого не знайшов?

Грубас прискалив до мене око, і я здогадався, що він все знає.

— Знайшов. Записника.

— Ну, о! Видиш? Я знаю, що записник вже в поліції. Але то мені до дупи дверці — я там не злочинець, а невинна офі­ра. Отже, я вдав, що йому повірив, і умовився на здибанку в нього на хаті. Бо мене цікавили більше тоті папери. Сам не поїхав, послав хлопців, Дизя і Гебу. Ну, а ті знову ввійшли в екстаз. Хоча я не мав на меті його вбивати. Був би послав доктора, все було б ліґансько[92]. Але Бодьо вирішив сам грошики заробити і нізащо не признавався, що йому щось вдалося знайти.

— Жодних інших документів він не знайшов. Йому перешкодили.

— Видиш, — похитав він головою, — я тепер вірю, що так і є. Але мої хлопчини не повірили. Вони взагалі дуже не­довірливі.

— Зате вони мене добряче гупнули по голові і вклали в руку скривавлений молоток.

— О, так, вони ще ті жартуни. Потім вони гайнули до його старої, та їм дала якісь малімони пса варті. Я на то подивився і копняками вигнав їх назад. Але їх вже хтось випередив і забрав те, що вона нам не віддала. Не знаєш, хто то міг бути?

І знову те хитро прискалене око. Не було сенсу викручуватися.

— То був я. Кварцяний її попередив, що прийду. Але це був лише записник. Який для вас не має значення.

Він задоволено покивав головою.

— Я знав, що ти мудрий хлоп. І спритний. Такого мені якраз і треба, щоб знайти тоті документи.

— Я нічого про них не чув, — збрехав я.

— Та то таке... чув — не чув. Ти мені їх знайди. Не забездурно, нє. Я тобі віддячу. Незабаром кур’єр з Варшави з грошима приїде... Треба з ним зустрітися. Ти ж сам розумієш, що я не можу послати на зустріч тих своїх бевзів — вони своїм виглядом будь-кого налякають. А ти маєш інтелігентне обличчя...

— А доктор?

— О, доктор. Він у мене лише для дуже витончених справ. Та й не буде його того дня у Львові.

— Здається, ви мені не залишаєте вибору.

— Здається, так, — він знову розсміявся. — Якщо не хочеш поплавати у ванні. А як виконаєш доручення, отримаєш десять тисяч золотих.

— Після того, як я зустрінуся з кур’єром, мені не довго ряст топтати. І ви це прекрасно знаєте.

— Нє-нє, не бійся. Цього разу ти в нього грошей не приймеш. Цього разу ти скажеш, що готовий повернути всі оригінали документів і назвеш суму. А вони нехай думають. Далі вже наша справа, як той викуп отримати.

— А за той час, поки вони будуть думати, ви зв’яжетеся ще й з Рейхом? І теж назвете суму, але значно більшу.

— Ге-ге-ге, — він так бурхливо розреготався, що кіт зіскочив з його колін і знову виліз на стіл та всівся просто переді мною. — А ти, пташку, бистрий! Я відразу подумав, що ти з цим даси собі раду. Після того, як ти з Іреною поцюпцявся.

Тут він уже сміявся, насолоджуючись моїм подивом. Хто йому про те міг розповісти? Не Ірена ж. Отже, на віллі тоді був ще хтось? Водій? Падлюка, сидів тихо, як мишка.

— Якщо ви вбили невинного хлопця, детектива, його матір та Емілію, то не залишите й мене живого.

— Нє-нє, ти нам потрібен живий. Піди ще поцюпцяйся з Іреною, може, довідаєшся чогось більше. Розуміється, в делікатній формі. Бо якщо я завітаю до неї з доктором, то буде не так делікатно. Але ходи зі мною, щось тобі покажу.

Він повів мене до сусіднього покою, зачинив за нами двері і підійшов до столу. На столі стояло щось схоже на валізу. Він натиснув ґудзичок, всередині почулося хуркотіння, а за мить пролунали млосні звуки наших з Іреною любощів — цілунки, зойки і пристрасне шепотіння. Старий задоволено спо­стерігав, яке це враження справить на мене. Я, звісно, був ошелешений.

— Файно, правда? — тішився він, підсмикуючи штани, що сповзали з пуза. — Останній крик техніки. Magnetophon фірми Allgemeine Elektrizitäts-Gesellschaft-Telefunken! То то­бі не ровер фірми «Помпка енд вужік». Ге-ге-ге... — хихотів він, ведучи мене попід руку назад, і, коли ми знову розмістилися по обидва боки столу, він розморено позіхнув — здавалося, що його почала нудити наша розмова: — Ну, і та твоя ціпка зі сніданкового покою... Миле сотворіння. Якщо будеш крутити нам голови, то найму її до себе мити підлогу. Капуєш?

Що ж тут не розуміти? Все ясно. Кіт дивився на мене своїми великими очима і, мабуть, теж все розумів. Я погладив його, він не заперечував. Тоді я взяв його собі на коліна, він втішено замуркотів.

— Гарний котик, правда? — покивав головою старий, не зводячи з мене очей.

Тоді, щоб ослабити його увагу, я сказав:

— Гаразд, я все виконаю.

Він і справді розслабився і відкинувся на спинку фотеля.