Ю. Несбе - Макбет

— Ви такі незворушні, навіть не просите пощади, сер.

Малкольм опустив руки.

— Бо я знаю, що таке втрата, Банко. І ти знаєш. Життя навчило мене, що з багатьма втратами можна змиритись. Але є такі, з якими змиритися неможливо, бо тоді наше життя закінчиться ще до того, як припиниться наше існування. Я знаю, що ти втратив дружину через хворобу, якою це місто інфікувало своїх мешканців.

— Та невже? А звідки ви це знаєте?

— Мені про це розповів Дункан. Розповів тому, що я втратив свою дружину через ту саму хворобу. І ми з ним говорили про те, як намагатимемося створити таке місто, де подібного більше не траплятиметься, де навіть найвпливовіших промислових магнатів судитимуть за порушення закону, де вбивство — це вбивство, хай би у який спосіб воно було скоєне, вогнепальною зброєю чи газовим отруєнням містян, допоки вони не пожовтіють і не смердітимуть, як трупи.

— Отже, ви вже втратили те, що втрачати не можна.

— Ні. Втрата дружини не позбавляє життя сенсу. Бо є діти. Донька. Син. Саме наші діти є тим, чого втрачати не можна, Банко. Якщо я, померши зараз, врятую Джулію, то так воно й має бути, значить, моя смерть того варта. А після мене й Дункана прийдуть нові люди. Можеш мені не вірити, але в нашому світі повно людей, які хочуть творити добро, Банко.

— А хто вирішує, що є добром? Ви і решта великих начальників?

— А ти спитай у свого серця, Банко. Твій мозок тебе обдурить. Спитай у серця.

Малкольм побачив, як Банко переніс вагу свого тіла з однієї ноги на іншу. У роті в Малкольма пересохло, і голос його захрип.

— Можеш начепити на таких, як я, скільки завгодно ланцюгів, Банко, але це все одно не допоможе, бо ми завжди виринаємо. З’являємося знову і знову. Добро завжди виходить на поверхню. Присягаюся, що я вирину рано чи пізно, і всі дізнаються про твій злочин.

— Це не мій злочин, Малкольме.

— Гекатин. І твій. Бо ви з ним в одному човні. І ми обидва знаємо, яку ріку той човен перепливе і де ви невдовзі опинитесь.

Банко повільно кивнув головою.

— Геката, — вимовив він. — Саме так. Геката.

— Що?

Малкольму здалося, що Банко дивиться в точку на його лобі.

— Маєте рацію, сер. Я працюю на Гекату.

Малкольм спробував розшифрувати слабку посмішку, яка з’явилася на обличчі Банко. По його щоках текла дощова вода, і здавалося, що він плаче. «Може, він вагається?», — подумав Малкольм. Він знав, що має говорити далі, має змусити говорити Банко, бо кожне слово, кожна секунда продовжували йому життя. Збільшували крихітний шанс, що Банко передумає або на пристані хтось з’явиться.

— А чому ти хочеш втопити мене, Банко?

— Га?

— Якщо застрелити мене в машині, то легше буде видати це за самогубство.

Банко знизав плечима.

— Є кілька способів зідрати шкуру з кота. Місце злочину буде під водою. Якщо запідозрять вбивство, то слідів не буде. І взагалі — тонути приємніше. Все одно, що засинати.

— Чому ти так вважаєш?

— Я знаю, що це таке. Бо сам двічі мало не потонув, коли був малим.

Ствол Банкового пістолета трохи опустився. Малкольм прикинув відстань, що їх розділяла. Важко ковтнув слину.

— А чому ти мало не потонув, Банко?

— Бо виріс у східній частині міста й так і не навчився плавати. Чудасія, що й казати: у приморському місті трапляються люди, які можуть потонути, якщо впадуть у море! Тому я спробував навчити свого хлопця плавати. Дивно, але він теж так і не зміг навчитися. Мабуть, тому, що вчив його той, хто сам плавати не вміє. Якщо тонемо ми, то тонуть і наші діти. Отак успадковується доля. Але такі, як ти, Малкольме, вміють плавати.

— Може, й так — якщо на нас не чіпляти ланцюгів.

— Та ото ж. — Ствол пістолета піднявся знову. Вагання зникло, і в очах Банко знову блиснула рішучість. Малкольм набрав повні груди повітря. Що ж, був шанс, та зник.

— Добрі люди, чи недобрі, — мовив Банко, — але у тебе є плавучість, якої бракує таким, як я. Тому я маю бути певним, що ти так і залишишся під водою й ніколи не виринеш. А якщо виринеш, то це означатиме, що я не виконав своєї роботи. Зрозумів?

— Не зрозумів.

— Дай мені свій поліцейський жетон.

Малкольм видобув жетон з кишені свого піджака, віддав його Банко, і той відразу швиргонув його геть. Жетон перелетів через край причалу, вдарився об воду й потонув.

— Це всього-на-всього мідь. Блискуча, але йде на дно, мов каменюка. Нічого не вдієш: гравітація, сер! Вона все затягує своєю силою в багнюку. Ти мусиш зникнути, Малкольме. Зникнути назавжди.

У кімнаті для нарад Макбет поглянув на свого годинника. Двадцять дев’ять хвилин на сьому. Двері знову відчинилися, в кімнату просунула голову особа, в якій Макбет упізнав помічницю Леннокса, і повідомила, що вийти на зв’язок з Малкольмом і досі не вдається. Відомо лише те, що він приїхав до управління, розвернувся в гаражі й поїхав геть; ніхто, навіть його донька Джулія, не знає, де він є.

— Дякую, Прісцилло, — сказав Леннокс і обернувся, звертаючись до решти присутніх: — У такому разі пропоную розпочати нараду з того, що…

Макбет збагнув, що момент настав. Той момент, про який говорила Леді: момент вакууму керівництва, коли кожен підсвідомо сприйме за лідера людину, яка візьме на себе ініціативу. Тому Макбет заперечив — голосно й чітко:

— Вибач, Ленноксе, — промовив він, повертаючись до дверей. — Прісцилло, організуйте, будь ласка, пошуки Малкольма та його авто. Наразі оповістіть по рації лише патрульні машини. І сформулюйте наказ якомога стриманіше, нічого не афішуючи. Щось на кшталт «управління хоче негайно зв’язатися з Малкольмом». Дякую.

Макбет обернувся до решти.

— Вибач, що реквізував у тебе помічницю, Ленноксе, але, гадаю, всі присутні розділяють мою тривогу. Гаразд, починаймо нараду. Ніхто не заперечуватиме, якщо я візьму головування на себе, допоки не прибуде Малкольм?

Він обвів присутніх уважним поглядом. Кетнесс. Леннокс. Дафф. Відчув хід їхніх думок, але перш ніж вони дійшли потрібного йому висновку, Леннокс прокашлявся і стримано вимовив:

— Ти — наступний за рангом, Макбете. Тож починай.

— Дякую, Ленноксе. Чи не міг би ти, до речі, зачинити вікно позаду себе? Дякую. Почнімо з охоронців. Чи має антикорупційний відділ, що сказати стосовно них?

— Наразі — нічого, — відповів Леннокс, намагаючись засунути шпінгалет. — Про якісь порушення відомостей немає, нічого підозрілого немає теж. Фактично, єдиною підозрілою обставиною є повна відсутність