Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

живих і він мусить якось про неї дбати. Це було непросто. Через пережиті нещастя вона виявляла певні ознаки розумового помутніння, і контакту з нею майже не існувало. Зате слід було її годувати, одягати й загалом утримувати. В ті напівголодні часи (цілком голодні ще настануть) «Сансара» примудрявся не тільки уникати вивезення до Німеччини, але й знаходити щоразу нову, відносно добре оплачувану роботу. Він мало спав і з ощадливості перестав курити, зате матінка в нього була завжди добре доглянута й сяк-так нагодована. Одного разу він приніс додому буханець хліба, що обійшовся ледь не в півтижня мозольної праці. Всередині виявився не їстівний м’якуш, а кілька метрів змотаного шнурка. Пекарі жартували не без натяків.

В останній тиждень серпня того ж таки 1943 року «Сансара» перевіз матінку до невеличкого притулку сестер служебниць в околицях Маріямполя. Відтепер ніщо не заважало його Дії.

18

13 листопада, вийшовши з театру після короткої зустрічі з другом «Дуґласом», «Сансара» попрямував у бік міського парку, а точніше, стадіону. Ні, того дня місцевий «Черник» грати не мав. «Сансара» йшов, сказати б, на роботу. Починаючи зі середини жовтня, він по кілька годин на день, фактично до наближення комендантської години о 19-й, відпрацьовував живою рекламою певної циркової трупи, що саме розбила свій намет поруч зі стадіоном.

У місті С. назву «Ваґабундо» знали вже протягом кількох сторіч. Цирк був доволі сумнівний, хоч і вельми галасливий. Його артисти здавалися вічними, а номери являли собою щось, наче неперервний розвиток одних і тих самих прийомів та сюжетів. Мешканці С. та багатьох інших міст і поселень Центрально-Східної Європи вже давно звикли до майже неминучих гастролей «Ваґабундо», як звикають загалом до всього систематичного і повторюваного. При цьому дирекція цирку підозріло легко знаходила спільну мову з кожною черговою владою, а грошові потоки, задіяні в цирковій діяльності, чомусь нітрохи не мілішали навіть у скрутні часи великих воєн.

Тож навіть кілька годин, проведених на площі перед шапіто в ролі живої реклами цирку, приносили і «Сансарі», й «Мімі» цілком незлий заробіток. Але для цього слід було дещо змінити вигляд і стати Блазнем та Клоунесою. На щастя, старий Арчимбольдо, шеф рекламно-промоційної служби, вже не вимагав надто ретельного гримування.

Живої реклами на площі поблизу циркового намету завжди було чимало: від семи до десяти осіб. Вони чіплялися до перехожих, роздавали рекламні листівки і закликали на виставу. Деякі носили при собі портативні механічні каси і продавали квитки на місці. «Я продаю квитки на магів і на мімів!» — гукали з одного місця. «На миготіння ламп і хихотіння мавп!» — відлунювало з іншого. «О, діти злих часів», — потиху зітхав «Сансара».

У місті все ще пам’ятали його чемпіоном з пінґ-понґу й тенісу. Починаючи зі середини 30-х років, він не програв жодного фіналу. Проте кількість його старих шанувальників незмінно меншала: місто вимирало й дичавіло.

19

«Мімі» була сміливою дівчиною. У своїй рекламній ролі вона виглядала так, що не могла не привернути уваги братів. Якби існувало слово десь посередині між «легковажно» та «нескромно», то «Мімі» виглядала саме так. При цьому йдеться не тільки про скандально вкорочену спідничку в змішаному стилі плісе-ґофре.

Брати Мауери, Йоганн та Вільгельм, полюбляли демонстративні піші прогулянки. Нічого дивного: це було їхнє місто. В ньому вони почувалися певніше й нахабніше, ніж будь-де на світі. Зі слів уже цитованого Тадеуша Ольшанського, вони хтозна чи й не народилися в С. У кожному разі «їхній батько мав поховальний заклад на вулиці Сапіжинській, навпроти цвинтаря. Вони обидва закінчили в С. гімназію».

Брати Мауери, на листопад 1943-го віком 25 і 29 років, з перших днів окупації дуже помітні серед есесівської верхівки міста. Про них відомо, що вони фольксдойчі, тобто поляки німецького походження, які з початком війни щонайшвидше зрадили Польщу і присягнули Райхові. Після цього вони стають абсолютно досконалими монстрами і «найзапеклішими катами міста С.»[45]. Про них відомо, що вони «для розваги прогулюються вулицями з вівчарками на повідку й канчуками в руках. Б’ють кожного, хто трапиться під руку, цькують собаками».

13 листопада собака був один. Його вів на повідку старший з Мауерів. Обидва, хоч і вдягнуті цього разу по-цивільному, вже здалека наганяли жах. Їх упізнавали. У кишенях їхніх дорогих елеґантних пальт безпомилково вгадувалася зброя. Коли вони у своєму неспішно-зловісному гіпнотичному стилі вийшли на площу перед цирком, та вже фактично спорожніла. Кожен, хто там був, мав за краще вшитися з-перед їхніх очей. Ні, якісь останні роззявляки ще крутилися тут і там — напевно, неміські й нетутешні, селюки, що, зваблені пахощами циркової тирси з намету, саме зважувалися потратити трохи грошей на виставу.

Навколо «Мімі» виникла порожнеча, така безсоромна й гола, що й сама вона відчула себе якоюсь ледь не танцівницею на бордельному подіумі. Молодший Мауер сунув у її бік, і в його крокодилячій посмішці вже читалася вся тріумфальна хіть усього хтивого світу. Старший, притримуючи пса, спостерігав на віддалі кількох десятків метрів. Його посмішка не надто різнилася від братової.

Він чудово бачив, як навперейми братові кидається той Блазень. Потім — як вони, брат і Блазень, два фізичні тіла, неминуче перетинаються, і брат кілька разів відштовхує Блазня з дороги, але той висне на ньому, хапає за руки, обіймає, душить в обіймах і не дає йти далі. В цей час у Блазня, звідкілясь із-за пазухи, висипається ціла пачка рекламних листівок, і Йоганн Мауер щодуху сюрчить у свисток, бо навіть звідти, зі свого спостережного місця, розпізнає серед купи циркових одну-дві зовсім інакші листівки. Він чудово знає цей формат, цей рожевий колір паперу і шрифт, цей підривний заклик Організації «До поліціянтів, шуцманів та співробітників таємної поліції», де чорним по рожевому надруковано: «Без вас і вашої допомоги — німці глухі, сліпі й німі! Кличемо вас востаннє: схаменіться! Не допомагайте німцям, а боріться проти них!»

Наступне, що він робить, — це спускає пса. Той не цілком розуміє, на кого кидатися.

І тому наступне, що він робить, — це спускає пса. Той не цілком розуміє, на кого кидатися. Клоунеса намагається втікати, от тільки підбори в неї зависокі. Та й куди вона втече тепер, така гола на цьому голому подіумі — до циркового намету? Сховається серед циркового мотлоху? Складеться, мов Жінка-Без-Кісток у чорній скрині ілюзіоніста? Злетить на трапеції високо й недосяжно? Пізно, смертельно пізно ставати їй невидимкою, розчинятися в неіснуванні!

Брат Вільгельм, укотре відбившися від Блазневого