Шарлотта Бронте - Учитель

їм край? Ми зламали пружину наших можливостей, і життя стає суцільним стражданням — надто слабким, однак, щоб породжувати віру — й смерть видається темрявою; Господь, духовне начало, релігія вже не знаходять місця в нашому ослабленому розумі, де все ще блукають жахливі та отруйні спогади про гріхи, і час приводить нас до краю могили, а смерть штовхає туди — наче ганчірку, роз’їдену з усіх боків хворобами, перемішану з болем, втоптану в цвинтарну траву невблаганною п’ятою відчаю. Але людина, котра живе розмірено й мислить раціонально, ніколи не впадає у відчай. Вона втрачає своє майно — це для неї удар — і лише мить перебуває в нерішучості; потім уся її енергія, породжена розумом, працює на те, щоб зарадити цьому; і така діяльність невдовзі згладжує жаль. Хвороба оволодіває чоловіком: він набирається терпіння — терпить те, чого не може вилікувати. Гострий біль ятрить його: зі зведеними судомою кінцівками він не знаходить собі місця і може опертися лише на якір Надії. Смерть відбирає в нього те, що він любить: із коренем вириває та шпурляє далеко геть стовбур, навколо якого обпліталися його почуття — темні, сповнені відчаєм часи, оповиті жахливою тугою. Але одного ранку разом із променем сонця в його безутішне житло загляне Релігія і скаже, що в іншому світі, іншому житті він знову зустріне своїх близьких. Вона розповість про той світ як про місце, не заплямоване гріхом — земним життям — де не буде страждань; вона енергійно втішатиме його, поєднуючи два поняття: Вічність та Безсмертя — котрі смертні спроможні збагнути, будучи, однак, упевнені в них — і розум страдника, переповнений розпливчастим, але прекрасним образом небесних схилів, залитих світлом й умиротворених (переконаний, що дух перебуває там у блаженстві), в мріях про той день, коли, врешті, і його дух підніметься туди — вільний та безтілесний — для возз’єднання, повний любові й очищений від страху — отоді він набирається мужності й виходить, аби вдовольнити потреби і виконати життєві обов’язки; й хоча тягар печалі може ніколи так і не полишити його, Надія дасть йому змогу витримати це.

То до чого це все? Який з цього висновок? А той, що хоча за волею обставин я й втратив найкращу ученицю — мій скарб — і стала вона недосяжною, висновок, який напрошується звідси, такий: будучи врівноваженою та розсудливою людиною, я не дозволив образі, розчаруванню і печалі, породженим у мені цією нещасливою обставиною, розростися до велетенських розмірів; я також не дозволив їм зайняти все місце в моєму серці; навпаки, загнав їх у тісну потайну нішу. Вдень, коли треба було виконувати свої обов’язки, я оголошував їм режим мовчання і тільки ввечері, зачинивши двері своєї кімнати, трохи послабляв свою суворість до цих похмурих годованців, дозволяючи їм трохи поремствувати; тоді, щоб помститися, вони всідалися на мою подушку, оточували ліжко та своїм довгим опівнічним лементом не давали заснути…

Минув тиждень. Мадемуазель Ретер я більше нічого не казав. Був спокійним у її присутності, хоча й залишався холодним, мов крига, та суворим. Коли я дивився на неї, це був погляд, якого заслуговувала та, для кого ревнощі — найкращий порадник й котра для досягнення своїх цілей керувалася віроломством — це був погляд спокійного презирства й глибокої недовіри.

У суботу ввечері, зайшовши в salle a manger, де вона перебувала одна, я всівся навпроти неї і поставив тим самим спокійним тоном, що й першого разу, те саме питання:

— Mademoiselle, чи будете ви люб’язні дати адресу Френсіс Еванс Анрі?

Дещо здивована, але не збентежена, вона усмішкою заперечила, що має адресу, додавши:

— Monsieur, напевно, забув, що я пояснювала всі обставини цієї справи раніше — тиждень тому?

— Mademoiselle, ви зробите мені велику послугу, скерувавши мене до житла вже згаданої молодої особи.

Директриса виглядала спантеличеною; нарешті, звівши на мене погляд з чудово зіграною наївністю, запитала:

— То monsieur вважає, що я сказала йому неправду?

Все ще уникаючи прямої відповіді, я уточнив:

— То ви не маєте наміру, mademoiselle, зробити мені цю послугу?

— Але, monsieur, як можу сказати те, чого не знаю?

— Дуже добре, mademoiselle: я чудово вас зрозумів, і мені залишається тільки сказати вам кілька слів. Тепер останній тиждень липня; за місяць почнуться канікули; будь ласка, подбайте про те, щоб підшукати собі нового вчителя англійської: на кінець серпня. Я змушений полишити свою посаду у вашому навчальному закладі.

І, не чекаючи її коментарів з приводу моєї заяви, відкланявся та відразу вийшов.

Того ж вечора, відразу після вечері, служниця принесла мені маленький пакет; адреса на ньому була написана почерком, який я добре знав, але не сподівався так скоро побачити знову; я був сам в своєму помешканні, й ніщо не могло мені завадити відразу ж відкрити його; там були чотири монети по п’ять франків і записка англійською.

«MONSIEUR!

Учора я приходила в школу мадемуазель Ретер — тоді, коли, як мені відомо, ви закінчуєте свій урок, і запитала, чи можу я пройти в клас і поговорити з вами. Мадемуазель Ретер сказала, що ви вже пішли; ще не пробило четверту, і я подумала, що вона, напевно, помиляється, але зрозуміла, що даремно приходити ще раз з того самого приводу. В певному сенсі з цим може впоратись і лист — в ньому загорнуті двадцять франків — оплата за уроки, які я брала у вас, але навряд чи лист в повній мірі передасть ту вдячність, яку відчуваю; й хоч я не змогла сказати вам «до побачення» так, як хотіла, він зможе довести, наскільки мені шкода, що ніколи більше вас не побачу; що ж, вимовлені слова навряд чи змогли б упоратись з таким завданням краще. Якби я вас побачила, то пробурмотіла б щось невиразне й цілком незадовільне — щось, що радше хибно передало б мої справжні почуття, ніж відобразило б їх; тож, певно, на краще, що мені відмовили у зустрічі з вами. Ви підкреслювали, monsieur, що в моїх devoirs часто йшлося про стійкість, з якою слід терпіти знегоди — і навіть казали, що цю тему порушую надто часто: визнаю, однак, що писати про суворий обов’язок набагато легше, ніж виконувати його, бо відчуваю пригніченість, коли думаю про мінливість долі; ви були добрі до мене, monsieur — дуже добрі; я засмучена — ні, в мене розбите серце від розлуки з вами; невдовзі у мене не буде жодного друга на світі. Але нема сенсу турбувати вас своїми прикрощами. Яке право маю