Ієн Макьюен - Спокута

у бібліотеці, тоді як сестра прослизнула повз неї, не виявивши жодних знаків подяки за звільнення. Ні, не йшлося про слова подяки — Брайоні усвідомлювала це,— не йшлося про нагороди. Питання самовідданої любові не потребує слів, і вона все одно хоче захистити Сесилію, навіть якщо та не визнає, що зобов'язана Брайоні. І Брайоні не слід боятися Роббі: набагато краще зробити його об'єктом ненависті й огиди. Родина Таллісів зробила для нього стільки приємних дрібниць: він фактично виріс у них удома, і сім'я оплачувала його незліченні поїздки до Франції, і його навчання в середній школі, і форму, і підручники, а потім ще й курс у Кембриджі,— а він оддячив тим, що написав її сестрі це мерзенне слово, і неймовірно зловживав гостинністю патронів, і застосував силу проти Сесилії, а потім ще й нахабно розсівся за столом, удаючи, ніби нічого не сталося. Ошуканець о, як Брайоні була одержима жагою викрити його! Справжнє життя, яке вона тепер почала, випробовує її цим лиходієм, під машкарою старого друга родини з дужими незграбними кінцівками й обвітреним дружнім обличчям — друга, який носив її на спині, навчав плавати у річці, тримаючи на руках проти течії. Ну, так і має бути: правда завжди дивна й оманлива, за неї треба боротися, щодня йти проти течії. Якраз на таке ніхто й не очікує — певна річ, злочинців не виставляють до ганебного стовпа й не викривають їх монологами, злочинці не ходять у чорних плащах, з бридким виразом на фізіономіях. На тому боці будинку, за декілька кроків од Брайоні, лишилися Леон і Сесилія. Певно, зараз Сесилія розповідає братові про напад. Якщо вона розповість, він пригорне її за плечі. І вони всі разом, діти роду Таллісів, викинуть за поріг це бидло, цю тварюку, спокійно викреслять чудовисько зі свого життя. Їм доведеться протистояти батькові, відраджуючи й переконуючи його, а потім утішати його, розлюченого й розчарованого. Адже його протеже виявився маніяком! Лолине слово зігнало порох з інших слів: самець, стеряний, скажений, сокира, зґвалтування, звинувачення,— і підтвердило діагноз.

Брайоні обігнула стайню й зупинилася перед арочним входом, де була вежа з годинником. Погукала близнят, а у відповідь почула тільки шум, стукіт копит і удар тяжкого тіла, яке притискалося до стійла. Вона була рада, що ніколи надміру не захоплювалася кіньми чи поні, бо зараз точно б знехтувала ними. Вона не ступила ні кроку до тварин, хоча вони відчули її присутність. У їхніх очах вона була генієм, божеством, що наблизилося до їхнього світу, й вони прагнули привернути увагу деміурга. Але вона розвернулася й попрямувала далі до басейна. Їй було цікаво: чи не суперечить відповідальність за будь-яку живу істоту — навіть коня чи собаку — такій несамовитій, дикій, духовній, розумово заглибленій виправі, як письменницький фах. Захищати когось, турбуватися за когось, проникатися чужими помислами, які огортають творчу свідомість, займати ключову роль, керувати чужою долею — навряд чи це вияв свободи думки. Мабуть, Брайоні могла б стати одною з тих жінок (що викликають чи то жалість, чи то заздрість), які вирішили не мати дітей. Вона пішла цегляною стежинкою, що огинала стайню. Як і земля, запорошена піском цегла випромінювала накопичену за день спеку. Брайоні відчувала цей жар, від щік до оголених кісточок. Кваплячись виборсатися з мороку бамбукового тунелю, вона оступилася і впала на заспокійливу геометричну мозаїку бруківки.

Підводні світильники, поставлені лише навесні, досі сприймались як новісінькі. Блакитне мерехтіння, яке струменіло вгору, надавало всьому навколо басейна безбарвно-місячного освітлення, мовби на фото. На старому жерстяному столику було видно скляний глечик, два келихи і ганчірку. Третій келих зі скибочками розм'яклих фруктів стояв у кінці трампліну. У басейні не було жодних тіл, не чулося ні сміху з пітьми павільйону, ні шикання з тінистих бамбукових заростей. Брайоні повільно обійшла басейн — уже нікого не шукаючи, але зачарована блиском схожої на скло тихої води. Попри цього маніяка, небезпечного для всіх, а особливо для сестри, було чудово опинитися так пізно далеко від дому. Брайоні вже й не згадувала, що близнята в небезпеці. Навіть якщо вони бачили карту місцевості, яка в рамочці висить у бібліотеці, якщо їм вистачило розуму розібратися в ній й вони вирішили покинути маєток і податися на північ, то їм слід усю ніч триматися лісу біля залізничної колії. О цій порі року, коли крони дерев ще густі, йти доведеться в суцільній темряві. Єдина дорога — через низенькі ворітця, до річки. Але ж тут теж нема ні проблиску світла, жодної можливості не збитися з дороги й уникати навислого гілля, під яким доводиться пірнати, і кропиви, що рясно росте обабіч стежки. А близнята не такі сміливці, щоб наражатися на небезпеку.

Вони в безпеці, Сесилія поруч з Леоном, а їй, Брайоні, вільно блукати в темряві, прокручуючи у пам'яті цей надзвичайний день. Її дитинство скінчилося — так вона вирішила, відходячи від басейну,— скінчилося, коли вона роздерла афішу. Всі чарівні казки назавжди покинули її, і за кілька годин вона стала свідком таємниці, прочитала оте незабутнє слово, завадила брутальному нападу, ще й викликала до себе ненависть дорослого, якому всі довіряють, і стала учасницею драми в реальному житті, поза стінами дитячої кімнати. Віднині достатнього відкривати для себе історії — не просто вигадувати сюжети, але складати оповідь, застосовуючи нові знання. Чи радше незнання?

Довге споглядання води врешті-решт викликало її свідомості образ озера. Можливо, хлопці сховалися там, на острові, де храм. Це непомітне, але не надто далеке від дому затишне місце, де вода тиха і не така густа темрява. Інші, мабуть, пройшли мостом, не глянувши в той бік. Брайоні вирішила піти іншим шляхом і зазирнути на острів, обігнувши будинок ззаду.

За дві хвилини, минувши розарій, вона вийшла гравійною доріжкою до фонтана з Тритоном — до місця, де відбулася містерія, що, безперечно, потім переросла в жорстоку сцену. Біля фонтана Брайоні здалося, що вона чує слабкий крик, та ще й нібито краєм ока вона помітила вогняну точку, яка мигнула і згасла. Дівчинка зупинилася й напружила слух, вслухаючись у жебоніння крапель, що падали з фонтана. Крик і спалах долинули з лісу на березі річки, за кількасот ярдів. Вона йшла в цьому напрямку з півхвилини, потім стала, знову дослухаючись. Але нічого не було чути, окрім шереху темних масивних крон дерев, які чітко проступали на сіро-блакитному тлі західного небокраю. Зачекавши певний час, Брайоні вирішила повернутися. Щоб зрізати шлях, вона пішла просто до будинку, до тераси,