Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

який лежав на возі за нашими спинами, вкритий горою шмаття, знищувала світлі поривання моєї душі. 

Ми з Кацманом виглядали найближчий підхожий лісочок або річку з густим очеретом, де могли би позбутися цього вантажу, але, як на лихо, місцевість була всуціль рівнинна й безліса. Крім того, хотілося від’їхати якнайдалі, аби мертвого командира знайшли якнайпізніше. 

Проїхавши так добрих двадцять хвилин широкою польовою дорогою, ми врешті побачили попереду якісь густі чагарі. Вочевидь, зарослі терну впереміш із глодом та ліщиною. 

— Викинемо його там, — ​видихнув Кацман. — ​Інакше доїдемо з цим сучим сином аж до Житомира. 

Я не сперечався, а тільки сказав: 

— Не думаю, що нам варто тепер заїжджати в Житомир. Розумніше буде податися з цих місць якнайдалі. Ми вбили не кого-небудь, а командира. Нас шукатимуть. І, щиро кажучи, я не певен, що Маруся нас не викаже. 

Резидент заперечливо похитав головою. 

— У Житомирі Кацман залишив свою переносну фотолабораторію. Кацман мусить повернутись і забрати її. 

Я стенув плечима. Ризик, як на мене, був безглуздим. Проте розумів, що для Кацмана його фотографічна шафа — ​єдиний скарб. Ніхто, зрештою, не змушував мене повертатися з ним. Ми можемо зустрітися деінде пізніше, як це робили завжди. 

Та вже за секунду я забув про ці роздуми. Від побаченого попереду нутро моє похололо, а чоло вкрилося потом. За кількасот метрів перед нами з’явилися п’ятеро вершників. Упізнати червоних кавалеристів було неважко: характерні «фрунзівки»[148] з червоними зірками, брудно-сині шинелі й шаблі при боці. 

Кавалеристи також нас помітили і, вдаривши коней, щодуху кинулись навперейми, ніби ми і справді могли від них утекти на своїй трухлявій підводі. Не минуло й хвилини, як вони опинилися перед нами й закружляли довкола, наче круки. 

«От і кінець, — ​подумав я непомітно ховаючи руку до кишені, де була зброя, — ​може, вдасться поцілити в когось із них наостанок». 

— Що везете? — ​запитав один із червоних. 

— Мотлох усякий, — ​відповів йому Кацман. — ​До лісу вивозимо. 

Вершник недовірливо примружився. 

— Який іще мотлох? 

— Різний… Багато непотребу назбиралося. 

Я чув, як голос його зрадливо затремтів. Те саме, схоже, помітив і червоний. 

— Зараз перевіримо, що за мотлох, — ​сказав він і, під’їхавши до воза, схилився з сідла, щоб помацати рукою ганчір’я. 

Я навіть уявив, як його рука досягає мертвого комбрига і злякано відсмикується, ніби труп виявився оповитий отруйними зміями. І як після цього кавалеристи розстрілюють нас із Кацманом або січуть на капусту своїми шаблями. Це був би гарний розвиток подій. Бо, кажуть, значно гірше за смерть — ​потрапити до них у полон. 

Я стиснув руків’я браунінга і приготувався зробити бодай один прощальний постріл. Рука червоноармійця тягнулася приблизно туди, де мертвяк мав геніталії, тож наостанок можна буде навіть посміятись, коли цей бравий вояка ткнеться пальцями старшому товаришеві у член. 

Щойно вояк відгорнув шмат ганчір’я, а з-під низу навіть зрадницьки завиднілася шинель, як у небі над нашими головами загуркотіли двигуни. Ми всі, як за командою, звели очі й побачили три аероплани, що падали на нас згори. І попри те, що ті були доволі високо, я безпомилково впізнав «Альбатроси» 7-ї ескадрильї. 

Коні перелякано заіржали й понеслися стрімголов у різні боки, не слухаючись ані канчуків, ані криків своїх господарів. Навіть наша кляча кинулася вперед зі швидкістю, якої ні я, ні Кацман від неї не сподівалися. 

Наступної миті затріскотіли кулемети пілотів. Кулі сіялися по дорозі, збиваючи стовпи пилюки, і стало зрозуміло, що стрільці намагаються влучити і в нашу підводу. Тоді я звівся на повний зріст і замахав руками. Мені видалось навіть, що в одному з пілотів, який пролітав особливо низько, я впізнав чималу постать Фаунтлероя. Хоча це були радше здогади. 

Так чи інак, але по підводі пілоти більше не стріляли, а заходилися полювати на кавалеристів, наче яструби на мишей. Ховатися у відкритому полі було нікуди, а тому за якийсь час усі п’ятеро спочили у високій торішній траві. 

Тепер ми могли з чистим сумлінням викинути серед поля й тіло комбрига. Хто б не знайшов його, вирішить, що той геройськи поліг від кулі з аероплана. Як і п’ятеро інших. Коли ж стане відомою справжня причина його смерті, ми, я мав надію, вже будемо далеко від цих місць. 

Кацман, як і планував, повернувся до Житомира. Я ж вирішив на деякий час зупинитись у Бердичеві. Тут мені вдалося вже без мого резидента вивідати розміщення російських ангарів для аеропланів та дирижабля, що базувалися на околиці міста. Росіяни, як виявилось, мали тут щонайменше три «Ньюпорни», кілька цистерн із пальним та ремонтну майстерню. Все це охороняли чотири зенітки з артилеристами та загін піхоти. 

Цю інформацію я негайно передав до Львова, звідки вона потрапила у штаб ескадрильї. І вже наприкінці квітня пілоти не залишили від цього місця каменя на камені. Літаки червоних перетворились на гору обвугленого сміття, так і не злетівши в повітря. 

Більшовицьким артилеристам вдалося тоді підбити один з американських аеропланів. Пілот, на щастя, зумів приземлитися на нашому боці. Утім, після цього, через серйозну травму руки, вже ніколи не літав. 

Офензива польсько-української армії тривала. Один за одним були взяті Житомир, Козятин, Жмеринка, Бар і, нарешті, на початку травня союзники вступили до Києва. 

Здається, ще ніколи моє нутро не розривало одночасно стільки різних почуттів. Я споглядав урочистий парад на Хрещатику, знаючи, що також по-своєму доклався до звитяги цих різномовних солдатів зі стомленими обличчями і твердим кроком та поглядом. Я відчував, як сильно й сам утомився за ці пів року. За ці чотириста з лишком кілометрів. Або, як сказали б американці, за майже триста миль. Триста миль на схід від Лемберга. 

Мене долала надмірна нервовість, коли роздратувати могла найменша дрібниця, і водночас переповнювала гордість від моєї причетності до поразки більшовиків. Я знав, що про свою участь у цій війні ще не скоро зможу розповісти. А якщо розповім, то не матиму жодних доказів на підтвердження розповіді. 

Та я не прагнув слави чи нагороди. Мені хотілося тільки, щоб про мене коли-небудь згадали. І бажано хтось інший, а не полковник Ронґе у Відні, який уже лічить останні дні своєї кар’єри, чи майор Фаунтлерой, який небавом повернеться до США, як і всі його пілоти, щойно їхня східноєвропейська пригода втратить свою романтичну привабливість. За умови, звісно, що вціліють. 

Кожен, хто мав мундир і йшов у ньому київською вулицею, зазвичай ловив на собі захоплені або презирливі погляди киян. Залежало від політичних уподобань. Що ж до мене, то я бродив тут невидимий, наче привид. Ніби й справді збанкрутілий гендляр вином, яких у місті й без мене вистачало. 

За декілька днів після параду стало відомо, що 7-ма ескадрилья перебазувалася до Білої Церкви. Не роздумуючи, я одразу подався туди. Як тільки метушлива