Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

є добрі, може, і святі люди, а є напевно й дідьчі. Одна справа віщун, що знає майбутнє і може оздоровити самим поглядом, а геть інша – мольфар, який тільки думкою та чарівним діянням нищить і замучує.

Колись точилися цілі війни – грізні й затяті – між самими примівниками, починачами та чарівниками. Не заради якоїсь користі, навіть не так для відвернення шкоди, як заради слави, щоб показати свою чародійську силу, подолати суперника. Серед тих чародійських воїнів траплялися люди обачливі й навіть лицарські. Та бували й такі, що не зупинялися перед жодним способом, хоч би яким диявольським. Частенько після затятої багаторічної війни один примівник зводив зі світу іншого якоюсь невідомою страшною хворобою. Зрозуміло, що ніхто з них не застосовував ні сокири, ні рушниці, ні отрути, тобто жодних інших способів, окрім духовних. Тому чимало таких, що свідомо й умисно послуговувалися чортами і чортівськими способами, маючи на совісті смерть суперника, пішли після смерті всередину Чорногори і, мабуть, покутують там і досі, тягають на плечах лід із озер чорногірських, коли слуги громового царя наказують їм сипати град на землю.

Та це ще не все. Навіть якщо хтось узагалі не втручається до битв таких силачів, усе одно мольфари-злочинці, чарівники, чарівниці та відьми – підвладні злому від народження чи з власної волі й охоти – чигають на нього, не байдикують. Запрягають до служби всі сили, шукають серед них союзників. Постійно насилають лихі течії, хвороби, збитки. Вони часто поводяться з чарівними силами і власним даром так, як люди, звані цивілізованими, що використовують опановані сили природи для того, щоб мучити й нищити інших. Мольфари чинять так через якусь дрібну образу, заради помсти за чиюсь неуважність, часом навіть для дрібної користі та щоб хтось відкупився, а «цивілізовані» люди навіть без таких причин. Ми не маємо точних доказів, що гуцульські мольфари справді насилали на людей духовним способом муки і страшну смерть. Але одне, що зрозуміли гірські люди: якщо існують мольфари, то найтяжчим злочином є злочин духовний, найбільшим злом є скупчення і зосередження всієї потуги духа і волі під командою ненависті, для завдання шкоди ближнім та всім живим істотам.

Можливо, є і так, що через віддаленість осель багато ворожнечі залишається тільки в задумах і намірах? Можливо, при зустрічі суперників вона розгорілася б у велику небезпечну сварку, вибухи люті? А та віра чи знання про мольфарів показує, як багато злих і ворожих почуттів існує та діє й далі, хоч вони не виказані, приглушені. Коли мольфар дерев’яній або глиняній ляльці, яка представляє його супротивника (або його корову) і має на собі волосся чи клаптик одежі ворога, заб’є шпильки або кілки у язик – суперник хворіє на язик або німіє, коли забиває в голову – божеволіє, коли в око – сліпне, коли кладе ляльку до комина – ворог поволі сохне і гине. Часом він робить ще інакше. «Зв’яже» в якийсь спосіб – думками і чарами – якусь тваринку з людиною. Бере, скажімо, білку і завдає їй мук або повільно її вбиває. Це найнадійніший спосіб мучення. Мольфар насичується муками ворога.

Хоча майже всі заміри мольфара здійснюються нібито у сні (особливо стосовно людей безборонних, які не передчувають напасті), хоча чи не кожне лихе бажання стає реальністю, як у дітей, однак він мусить неймовірно натрудитися, напружитися, щоб зосередити таку злість і ненависть, мов грозову стрілу. Мольфари знають різні штуки, насилають різні хвороби, володіють усякою-різною силою, щоби «обценьками щипати і лупити, калічити, викручувати, морити, розпинати і пальці натягати», як каже примівка. Мольфари мають ключі від скриньки з тортурами. Темною захмареною ніччю, опівночі несамовито летять ці стріли, невтомно шукають по хатах, по колибах, по лісах та полонинах своєї жертви, здирають з неї здоров’я і щастя, якби шкіру лупили з живого, накладають на неї тягарі турбот і мук. Окрім самого грішного мольфара ніхто, ніхто не може знати, скільки страждань і мук призначено його задумом. Навіть якби сталося так, що мольфарові не вдалися котрісь практики, навіть якщо все це неправда, то він усе одно залишається найгіршим убивцею, відтятим від спільності з життям людей і тварин, здичавілим флудуватим упирем-вовчиськом у людській шкірі. Було б незрозуміло, якби Бог і Сонечко захотіли йому це пробачити.

З господарством і з давнім життям були пов’язані не такі, як тепер, уявлення про добре і погане. Для давніх людей власність на ґрунт ніколи не була окреслена надто точно. На полонинах і пустках увесь світ належав самітникові й сміливцю, який зайшов туди першим, чи визнавали це інші, чи ні. А якщо визнали, то що з того? Жоден не міг обійти свого «власного» лісу, а мудрий самотній чоловік і так знав, що не забере цього з собою. Зрештою, ліс і так був «Божий» від первовіку. І повинен бути Божий. Щойно прийшли сюди пани, коли інші вже вторували дорогу, то позагороджували і позабирали що не їхнє або вишахрували від зрадливих війтів старі патенти. Тому-то й досі ніхто не хоче визнавати власності на лісову звірину. Про давню пристрасть дарування, про давню сердечну гостинність, щиру, як із казки, розповідають різні вістки та історії. Також у голодні часи, у час кризи ті, які ще щось мали, цілими днями – насправді зі збитками для себе і тяжко працюючи, – годували голодних людей, хоч і незнайомих. Про бійки, поєдинки, рубання голів і костей відомо, що це ніколи не вважалося дуже поганим. Тільки завзятість у сварці є поганою, а не сама сварка. Досить було поєднатися людям в кінці сварки за звичаєм, то і злість зникала. А що випадково у бійці сталося, то власне випадково. Крадіжку дрібних речей, не дуже потрібних для життя, ніхто не брав близько до серця і не вважав гріхом. Але крадіжка корови – це вже такий гріх, як забрати дитину від матері. Дуже грішною і гідною зневаги вважалася крадіжка під час прощ і церковних походів.

Але найбільший гріх – кривдити худобину. А чародійський крадіж молока, до якого вдаються саме мольфари та відьми, що часом доять корів здалека так, що кров тече з вимені, то вже гріх над гріхами. Сам Господь Ісус, коли почує ревіння і плач корівки-благунки, сходить на землю, щоби її втішити. І всіх безборонних істот, що зазнали такої кривди! Приходить разом зі святим Юрійком, слухають, звідки долинають стогони, слухають болісні зітхання. Йдуть туди і разом звільняють від злих чарів молитвою-примівкою, добрим словом, почерпнутим