Муракамі Харукі - 1Q84, книга 2, Муракамі Харукі

А може, напруживши зір, старається помітити в її звучанні якусь тінь.

— Ця платівка тобі сподобалася?

— Я слухала її кілька разів, — відповіла дівчина. — Ви не проти?

— Звичайно, не проти. А хіба самій тобі не було нудно?

Фукаері ледь-ледь хитнула головою.

— Я думала.

Тенґо хотів запитати в неї про те, що сталося між ними вчора ввечері, коли бушувала громовиця. Мовляв, чому вона це зробила. Адже Тенґо навіть не міг подумати, що Фукаері відчуває до нього статеву жагу. Виходить, що все сталося незалежно від цього. Власне, що воно означало?

Однак отримати пряму відповідь він не сподівався, навіть якби про це запитав. Крім того, не мав охоти заводити подібну розмову такого мирного, спокійного вересневого вечора. Подібну розмову годилося вести в темний час, у темному місці, серед несамовитої зливи. У звичайний день її зміст, можливо, докорінно змінився б.

— У тебе нема місячного? — з іншого боку спитав Тенґо. Хотів почути відповідь — ні або так.

— Нема, — коротко відповіла вона.

— Не було ні разу?

— Так, ні разу.

— Може, я пхаю носа не в свою справу, але вважаю незвичайним те, що у свої сімнадцять ти ще не мала місячного.

Фукаері злегка здвигнула плечима.

— З цього приводу до лікаря зверталася?

Вона хитнула головою.

— Це не допомогло б.

— Чому не допомогло б?

Дівчина на це не відповіла. Здавалося, навіть не чула його запитання. Може, мала у вухах особливі клапани, які розрізняли доречні запитання від недоречних і відкривалися та закривалися відповідно до потреби, немов зябра водяника.

— Карлики також із цим пов'язані? — спитав Тенґо.

Відповіді так само не було.

Тенґо зітхнув. Він не придумав іншого запитання, яке б наблизило його до розуміння вчорашньої події. Вузька, туманна дорога на цьому закінчувалася, а попереду починався глибокий ліс. Він перевірив землю під ногами, озирнувся навколо й звів очі догори. У розмові з Фукаері дорога завжди обов'язково десь обривалася. У такому разі гіляки, можливо, рухалися б уперед і без дороги. Але не Тенґо.

— Я зараз шукаю одну людину, — почав він про інше. — Жінку.

Він добре знав, що ніщо не зміниться, якщо почне таку розмову з Фукаері. Однак хотів з кимось поговорити. З будь-ким. Хотів сказати вголос, що думає про Аомаме. Бо йому здавалося, що інакше вона ще трохи віддалиться від нього.

— Уже двадцять років я з нею не зустрічався. Востаннє бачив її, коли мені було десять. Як і їй. Ми вчилися в одному класі початкової школи. Я розшукував її різними способами, але натрапити на її слід не зміг.

Платівка скінчилася. Фукаері зняла її з програвача й, примруживши очі, кілька разів понюхала її вініловий запах. Після того обережно, щоб не залишити на ній сліди пальців, поклала в паперовий пакет, а пакет — у футляр. З любов'ю, як кладуть у ліжко сонне кошеня.

— Ви хочете з нею зустрітися, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.

— Бо вона має для мене величезне значення.

— Ви двадцять років її шукали, — спитала дівчина.

— Ні, не двадцять, — відповів Тенґо. І поки шукав наступні слова, зчепив пальці обох рук на столі. — Правду кажучи, почав шукати сьогодні.

На обличчі Фукаері з'явився вираз нерозуміння.

— Сьогодні? — сказала вона.

— Чому такої дорогої людини досі не шукав? — замість Фукаері сказав Тенґо. — Гарне запитання.

Фукаері мовчки дивилася на нього.

Якийсь час Тенґо давав лад своїм думкам. Потім сказав:

— Мабуть, я довго їхав кружною дорогою. І дівчина з прізвищем Аомаме... як би це краще сказати... довго й незмінно перебувала в центрі моєї свідомості. Для мене вона залишалася дорогоцінним скарбом. Та, незважаючи на це, її значення я, здається, не міг збагнути.

Фукаері не спускала очей з Тенґо. З виразу її обличчя не було ясно, чи вона хоч трохи розуміє його слова. Зрештою, байдуже. Він розповідав наполовину сам собі.

— Та нарешті я зрозумів. Вона — не ідея, не символ, не метафора. А реальна істота з гарячим тілом і невтомною душею. Це тепло й невтомність я не повинен втратити. Щоб зрозуміти таку природну річ, знадобилося двадцять років. Я звик думати довго, ба навіть надто довго. А може, вже надто пізно. Та все-таки я хочу її розшукати. Навіть якщо вже пізно.

Сидячи на підлозі, Фукаері випросталася. На тенісці з портретом Джефа Бека виразно випнулися її груди.

— Аомаме, — сказала Фукаері.

— Так. Дивне прізвище.

— Хочете з нею зустрітися, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.

— Звісно, хочу, — відповів Тенґо.

Прикусивши нижню губу, Фукаері хвилину над чимось думала. Потім, підвівши голову, розсудливо сказала:

— Можливо, вона перебуває зовсім близько.

Розділ 17

(про Аомаме)

Витягати мишу

У телевізійних новинах о сьомій ранку розлого сповіщалося про затоплення території станції Акасака-Міцуке, а от про смерть лідера "Сакіґаке" в номері люкс готелю "Окура" не було ніякої згадки. Коли передача новин телерадіокорпорації "NHK" скінчилася, Аомаме, перемикаючи телевізор на інші канали, подивилася новини кількох телекомпаній. Однак у жодній програмі світові не повідомляли про безболісну смерть того здоровенного чоловіка.

"Вони заховали його труп", — подумала вона, скрививши обличчя. Тамару заздалегідь попереджував про таку можливість. Але що це сталося насправді, Аомаме не могла повірити. Мабуть, вони якимось способом винесли труп лідера з номера люкс готелю "Окура", поклали в автомашину й поїхали. Труп такого здорованя, напевне, виявився важким. Крім того, в готелі було чимало гостей та обслуги. У багатьох місцях виблискували очима спостережні відеокамери. Як це вони зуміли непомітно для людей перенести труп у підземну автомобільну стоянку?

Так чи інакше, вони, напевне, серед ночі відвезли останки лідера у штаб-квартиру секти в горах префектури Яманасі. І, мабуть, провели нараду, що з ним робити. Принаймні вони не повідомлять офіційно поліцію про його смерть. Одного разу заховане доведеться берегти від людських очей.

Можливо, несамовита локальна злива, супроводжувана безладом, пішла їм на користь. У всякому разі, вони уникнули розголосу цієї події. їхній лідер майже не показувався перед людьми. Його існування й поведінку огортала загадковість. А тому, навіть коли його не стане, його відсутність, мабуть, упродовж певного часу не приверне до себе уваги. Факт його смерті або вбивства залишиться таємницею лише для жменьки людей.

Ясна річ, Аомаме не знала, як вони збираються заповнити порожнє місце, що утворилося після смерті лідера. Заради цього вони, напевне, не пошкодують сил. Щоб зберегти життя організації, як казав той чоловік, вони й тоді, коли не стане керівника, підтримуватимуть існування системи. Цікаво, хто перебере на себе роль лідера? Зрештою, це Аомаме не стосується. Виконавши доручене завдання — знищення лідера, вона не ліквідувала секти.

Аомаме подумала про двох охоронців у чорних костюмах. Голомозого й Кінського хвоста. Невже, повернувшись у секту, вони візьмуть на себе відповідальність за те, що на їхніх очах так зухвало вбито лідера? Аомаме уявила собі, як їм наказують догнати її й розправитися або схопити. "Будь-що її знайдіть. Інакше не вертайтеся сюди", — звучить наказ. Це може статися. Вони бачили її зблизька. Вони спритні, а їхні очі горять помстою. Як в акторів, що грають роль мисливців. І керівництво секти мусить докопатися, хто стоїть за спиною Аомаме.

Вона з'їла на сніданок одне яблуко. Апетиту майже не мала. На її руках усе ще залишилося відчуття того, як вона заганяла вістря голки в чоловікову шию. Чистячи яблуко ножиком у правій руці, вона відчувала всім тілом легке тремтіння, якого досі ні разу не зазнала. Навіть якщо когось убивала, переспавши ніч, геть-чисто все забувала. Звичайно, позбавляти людину життя неприємно. Зрештою, всі вони виявлялися чоловіками, що не були вартими життя. До них вона відчувала не жаль, а скоріше огиду. А от цього разу все було інакше. Якщо брати до уваги лише об'єктивні факти, то все, що робив той чоловік, суперечило людській моралі. Однак у багатьох аспектах він виявився незвичайною людиною. Та його незвичайність, принаймні частково, здавалося, виходила за межі критеріїв, що таке добро й зло. І смерть була незвичайною. Після себе вона залишила дивні наслідки. Незвичайні наслідки.

Він залишив обіцянку. Після довгого роздуму Аомаме дійшла такого висновку. Значущість такої обіцянки залишилася, немов знак, у її руці. Вона це розуміла. І, мабуть, цей знак ніколи не зникне.

Після дев'ятої ранку задзвонив телефон від Тамару. Тричі пролунав і перестав, а через двадцять секунд знову повторився.

— Усе-таки вони не повідомили поліцію, — сказав Тамару. — Нічого не було в телевізійних новинах. І газети не писали.

— Але він таки помер.

— Я, звичайно, знаю. Лідер, безперечно, помер. Вони трохи заворушилися. З готелю вже забралися. Серед ночі зійшлися їхні люди із столичних відділень, щоб непомітно для стороннього ока забрати труп. Вони до такої роботи звикли. Приблизно о першій годині ночі з підземної готельної стояки виїхали автомобілі з димчастими вікнами "S-Class Benz" і "Ніасе" фірми "Тойота". Обидва з номерами префектури Яманасі. Мабуть, удосвіта вони добралися до штаб-квартири "Сакіґаке". Позавчора туди заходила для обшуку поліція, але, нічого важливого не знайшовши, вже давно пішла. Секта має свій справжній крематорій. Якщо вони кинули в нього труп, то від нього навіть кісточки не залишилося. Все перетворилося на дим.

— Жах!

— Так, це неприємні типи. Навіть якщо лідер помер, організація, напевне, все ще існуватиме. Як гадюка, що не перестає рухатися, коли їй відрубають голову. І без голови вона знає, куди просуватися. А що буде далі, невідомо. Може, вмре або відростить нову голову.

— Той чоловік був незвичайним.

З цього приводу Тамару не висловив своєї думки.

— Цього разу все було зовсім не так, як досі, — сказала Аомаме.

Тамару оцінював звучання її слів. Потім сказав:

— І я уявляю собі, що було не так, як досі. Але нам краще думати про майбутнє, яке незабаром, мабуть, справді настане. Інакше не вдасться вижити.

Аомаме хотіла щось сказати, але не знаходила слів. Вона все ще усім тілом трусилася.

— Мадам хоче з вами поговорити, — повідомив Тамару. — Зможете?

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

Слухавку взяла господиня "Садиби плакучих верб".