Набоков Володимир - Лоліта, Набоков Володимир

Треба позмiнно: три кроки йти повiльно, три — бiгти. Теплуватий дощ закалатав по листям каштанiв. На ближчому розi, тулячи Лолiту до чавунного поруччя, змазаний темрявою юнак тискав i цiлував її — нi не її, помилка. З невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.

За пiв-милi вiд нашого чотирнадцятого номера, Теєрiвська вулиця сплiтається з приватним провулком i поперечним бульваром; бульвар веде до торгової частини мiста; при першому ж молочному барi я побачив — з якою мелодiєю полегшення! — лолiтчин гарненький ровер, що дожидав її. Я штовхнув, замiсть того щоб потягнути й увiйшов. Дивись пильно! За десять крокiв вiд мене, крiзь скляну стiнку телефонної будки (бог мембрани був усе ще з нами), Лолiта, тримаючи слухавку в жменьцi й конфiденцiйно згорбившись над нею, поглянула на мене зiщуленими очима й вiдвернулась зi своїм скарбом, пiсля чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом.

"Пробувала тобi подзвонити додому", недбало сказала вона. "Прийнято велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю".

Сидячи бiля бару, вона уважно стежила за тим, як в'яла дiвчина-сифонниця накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдину, додавала вишневого сиропу — й моє серце розривалось вiд любовi й журби. Ця дитяча п'ясть! Моя чудовна дiвчинка... У вас чудовна дiвчинка, мiстере Гумберт. Ми з Бiанкою завжди вiд неї у захватi. Мiстер Пiм (що проходив мимо в вiдомiй трагiкомедiї) дивився як Пiппа (що проходила мимо в Браунiнґа) всмоктує свою нестерпну сумiш.

J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом дощ став буремною й солодкою зливою.

"От що", сказала вона, тихо просуваючись на своєму роверi бiля мене, одною ногою скребучи по темно-лискучiй панелi. "От що я вирiшила. Хочу змiнити школу. Ми поїдемо завтра ж. Ми знову поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми поїдемо куди я хочу, гаразд?" Я кивнув. Моя Лолiта.

"Маршрут обираю я? C'est entendu?", питала вона, вихляючи поруч зi мною. Користувалась французькою мовою тiльки, коли була слухняною дiвчинонькою.

"Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань розпирала менi груди).

Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i злинула. Птах мiй! Плекана рука мiс Лестер тримала дверi ґанку привiдчиненими для вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.

Лолiта чекала мене бiля примарної берези.

"Я змокла наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти — задоволений? До бiса п'єсу! Розумiєш?" Десь нагорi лапа невидкої вiдьми з грохотом закрила вiкно.

Ми ввiйшли у свiй дiм; передпокiй сяяв вiтальними огнями; Лолiта стягнула светро, труснула бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно, простягла до мене оголенi руки.

"Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настрої".

Фiзiологам, до речi, мабуть цiкаво-таки дiзнатися, що я маю здатнiсть — вельми, я мислю, незвичну — лити потоки слiз протягом усiєї другої бурi.

15.

Гальма пiдтягли, труби вичистили, клапани вiдшлiфували, й деякi iншi вiднови й направи сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт, по чому вiз покiйної панi Гумберт набув досить пристойного вигляду, щоб стати на нову подорож.

Ми обiцяли Бердслейськiй гiмназiї, що вернемося як тiльки закiнчиться мiй голлiвудський ангажемент (винахiдливий Гумберт натякнув, що його запрошують консультантом на зйомку фiльму, що зображає "екзистенцiалiзм" — котрий 1949 року вважався прудким товаром). Насправдi ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику — я знахабнiв з минулого року — й там вирiшити, що менi робити далi з моєю малою наложницею, рiст якої тепер дорiвнював шiстдесятьом дюймам, а вага — дев'ятдесятьом англiйським фунтам.

Ми викопали нашi туристичнi книжки й дорожнi мапи. З великим смаком вона накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих сценiчних iрреальних занять вона переросла своє дитяче позiрне пересичення й тепер з прискiпливою увагою стремiла дослiджувати розкiшну дiйснiсть? Я вiдчував дивну легкiсть, властиву сновидiнням, того блiдого недiльного ранку, коли ми залишили оселю професора Хiма й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового шосе. Лiтня, бiла в чорну смужку сукня моєї коханої, хвацька блакитна капелюшка, бiлi шкарпетки й коричневi мокасини не зовсiм гармонiювали з великим, красивим каменем — гранчастим аквамарином — на срiбному ланцюжку, що прикривав її шию: дарунок їй вiд мене — й вiд весняної зливи. Коли ми порiвнялись з Новим Готелем, вона знагла всмiхнулась. "Що таке?" спитав я. "Дам тобi грiш, як все розповiш", — i вона тутож простягла до мене долоньку, та в ту мить менi довелося доволi рiзко пригальмувати проти червоного свiтлофора. Тiльки ми призупинились, пiд'їхала злiва й плавно зупинилась iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де я бачив її?) з яскравим кольором обличчя й блискучими мiдяно-червоними кучерями до плечей, привiтала Лолiту дзвiнким вибухом, а за тим, звернувшись до мене, надзвичайно жарко, "жаннодарково" (ага, згадав!), крикнула: "Як вам не соромно вiдривати Доллi вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її на репетицiї —" "Зелене свiтло, бевзю", проговорила Лолiта стиха, i водночас, барвисто жестикулюючи на прощання велебраслетною рукою Жанна д'Арк (ми бачили її в цiй ролi на виставi в мiському еатрi) енергiйно перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.

"Хто саме — Вермонт чи Румпельмеєр?" "Нi, ця Едуза Гольд — наша режисерка".

"Я кажу не про неї. Хто саме злупцював п'єсу про твоїх Зачарованих Мисливцiв?" "А, ось ти про що. Хто саме? Та якась стара, Клер щось таке, начебто.

Їх була цiла купа там".

"I вона, значить, похвалила тебе?" "Не тiльки похвалила — ще й почоломкала мого лобика — мого чистого лобика", й курка моя видала той новий маленький звизг смiху, яким — певно, в зв'язку з iншими еатральними вихватками — вона вiднедавна любила щиголяти.

"Ти пресмiшне створiння, Лолiто", сказав я (переповiдаю приблизно).

"Авжеж, мене страшенно тiшить твоя вiдмова вiд лайдацького спектаклю. Та тiльки дивно, що ти його кинула лишень за тиждень до його природного завершення. Ах, Лолiто, дивись, не здавайся так легко! Пригадую, ти вiдмовилась вiд Рамзделя задля лiтнього табору, а вiд табору — задля розважальної поїздки, — i я мiг би навести ще декiлька рiзких перемiн в твоєму настрої. Ти дивись у мене. Є речi, вiд яких нiколи не слiд вiдмовлятись. Будь трохи нiжнiшою зi мною, Лолiто. Крiм того, ти надто багато їси. Об'єм твоєї ляжки не повинен, знаєш, перевищувати сiмнадцяти з половиною дюймiв. Трiшечки надбавиш, — i все скiнчено мiж нами (я, звiсно, жартував). Ми тепер пускаємось в довгу, щасливу подорож. Я пам'ятаю —"

16.

Я пам'ятаю, що дитиною, в Європi, я марив над картою Пiвнiчної Америки, на якiй "палац" тобто середня частина "Аппалацьких Гiр", великим шрифтом розтягнувся вiд Алабами до Мена, тож вся досяжна область (включаючи Пенсильванiю та Новий Йорк) ставала в моїй уявi як велетенська Швейцарiя й навiть Тибет, самi лише гори, чергування дивних дiамантових шпичакiв, великi хвойнi дерева, Le montagnard migr в пречудовiй своїй ведмежiй досi й Felis tigris Goldsmithi, й червоношкiрi iндейцi пiд катальпами. Як жахливо, що все це звелось до мiзерного примiського садочка й димливого залiзничного кошика для спалення смiття... Прощай, Аппалаччє! Залишивши його, ми перетнули Огайо, три штати, що починались на "I", й Небраску — ах, цей перший подмух Заходу! Ми вiд'їхали неспiшно, адже в нас був цiлий тиждень, щоб досягти Уейса, мiстечка в Скелястих Горах, де їй шпарко забаглось проглянути Обрядовi Танцi на день щорiчного вiдкриття Магiчної Печери, й майже три тижнi, щоб дiстатись Ельфiнстона, перлини одного з захiдних штатiв, де їй мрiялось забратись на Червоний Бескид, з якого одна немолода зiрка екрану не так давно кинулась i забилась до смертi, пiсля п'яного скандалу зi своїм сутенером.

Знов нас вiтали обачливi мотелi такими зворотами, прибитими в простiнках, як наприклад: "Ми хочемо, щоб ви почувалися в нас як удома. Перед вашим прибуттям був зроблений повний (пiдкреслено) iнвентар. Номер вашого авто в нас занотований. Користуйтесь гарячою водою помiрно. Ми зберiгаємо собi право виселити без попередження всяку небажану особу. Не кладiть жодного (пiдкреслено) непотребу в унiтаз. Красно дякуємо. Приїжджайте знов.

Дирекцiя. Постскриптум: Ми вважаємо наших клiєнтiв Найкращими Людьми в Свiтi".

В цих страшних мiсцях два лiжка коштували нам десять доларiв за нiч.

Мухи ставали в чергу на зовнiшньому боцi дверей i вдало пробирались всередину, тiльки-но дверi вiдчинялись. Порох наших попередникiв дотлiвав у попiльницях, жiноча волосина була на перинi, в сусiдньому номерi хтось усечутно вiшав пiджак в лунку стiнну шафу, вiшаки були хитрувато прикрученi до поперечин дротом проти крадiйства, й — остання зневага — картини над дружнiм постiллям були iдентичними близнюками. Я помiтив, мiж iншим, перемiну в комерцiйнiй модi. Намiчалась тенденцiя в котеджiв поєднуватися й утворювати поступово цiльний караван-сарай, та ще наростав i другенький поверх, мiж тим як внизу видовбувався хол, i ваше авто вже не стояло при дверях вашого номера, а вiдправлялось в комунальний гараж, i мотель преспокiйно вертався до образу й подоби доброго старого готелю третього розряду.

Тепер хочу ґрунтовно попросити читача не знущатися з мене та з затьмарення мого розуму. I йому i менi дуже легко заднiм числом розшифрувати здiйснену долю; та поки вона складається, жодна фортуна, повiрте менi, не схожа з тими чесними детективними романчиками, при читаннi яких треба лишень не пропустити той чи iнший путiвний натяк. В юностi я навiть надибав французьке оповiданнячко цього штибу, в якому навiднi деталi були надрукованi курсивом; та не так дiє Мак-Фатум — навiть якщо й розумiєш iз ляком деякi темнi натяки й знаки.

Наприклад: я не мiг би присягнутись, що в одному випадку, незадовго до середньозахiдної частини нашої поїздки або насампочатку цього етапу, їй не вдалось повiдомити дещо невiдомому чоловiку або невiдомим людям, або ж якось сполучитися з ним або з ними.