Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

в руку. Вона попросила його сiсти. Немирич привiтався i з старою гетьманшею. Вiн бував в останнi часи i в гетьмана Богдана, в його палацi, помирившись з новим козацьким суспiльським укладом життя на Українi. Немирич привiтався i до Беньовського, як до давнього знайомого.

- Який я радий, що ми тут стрiлися, неначе змовились, - сказав Беньовський до Немирича. - Як ми давно бачились! як давно!

- Нема де правди дiти, таки давненько, - обiзвався Немирич.

- Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опiкуна Христофора Стеткевича. Вiн дуже хвалив вас, як вченого чоловiка i славного оратора. Вiн кальвiнiст, як i ви.

- О нi, ясновельможна! Я був колись замолоду соцiнiаном, але повернувся до вiри свого народу, - сказав Юрiй Немирич. - Я вже давно став знов православний.

- Ви бували в чужих краях? У Францiї, в Парижi?- спитала в його гетьманша.

- Бiльш того, ясновельможна, що в Голландiї. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвiтити, бо i в наших, i в польських школах ще нема правдивої свiтської науки, яка вже тепер сутнiє по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такi школи i в нас на Українi замiсть духовних церковних шкiл. Я вернувся до вiри своїх предкiв, пристав, як i багато наших православних дворян-дiдичiв, до покiйного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки мiж усякими верствами нашого суспiльства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохiть, визволив народ од крiпацтва.

- Пане Юрiю! пани повиннi бути в кожнiй державi, бо на їх лежить висока повиннiсть обороняти рiдний край i дбати про науку та просвiтнiсть, - сказав Беньовський.

- Це вже моє дiло, а не твоє, пане Беньовський, - обiзвався Юрiй Немирич, - я й сам не зрiкаю вартостi вищої верстви, шляхетства для своєї вiтчини, але рабство менi не подобається. Кожний чоловiк носить в собi образ Божий.

- Ясновельможнi панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно доїхала з Києва до нового житла. Мамо, час би вже привiтати гостей старим медом, од котрого усякi хмари зсовуються з чола! - сказав гетьман до Ганни Хмельницької. - Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та моїх вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться.

Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потiм вернулась. За нею слiдком вступив в свiтлицю козак i винiс на срiбному блюдi здоровий жбан старого меду i вже поналиванi медом срiбнi кубки: Виговський подав перший кубок Олесi, взяв один кубок у руки, усi гостi взяли по кубковi меду i повставали.

- Вип'ємо за здоров'я моєї дорогої молодої гетьманшi! - промовив Виговський.

- За здоров'я ясновельможної молодої гетьманшi! Даруй же, Боже, щоб ваше життя було солодке й мiцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! - гукнув Беньовський на всю свiтлицю. - Вiват! вiват! вiват!

Усi гостi гукнули тричi "Вiват!". Саме в той час прибув в двiр дядько гетьманшi Олесi по матерi, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зiнаїдою. Одчинились в свiтлицю дверi i, як гостi пили мед i кричали вiват, на порозi з'явився Соломирецький поруч з своєю гарною дочкою.

- Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип'ємо за здоров'я князя i його дочки Зiнаїди! - гукнув Виговський назустрiч родичевi-князевi, радий, що до його завiтали в гостi тi Олесинi родичi, котрi йшли проти Олесиного шлюбу з ним.

- За чорнi очка та гарнi брiвки молодих паннiв Маринцi, Христини та князiвни Зiнаїди! вiват! - гукнув Беньовський, неначе вiн був молоденький панич.

- Вiват! - гукнули гостi, а панни засоромились, почервонiли i тiльки поглядали одна на другу: звiдкiль, мовляв, i для чого це така нам честь. Козацька старшина тiльки переглядалась та осмiхалась. Козаки знали, що п'ють за здоров'я паннiв та жiноцтва тiльки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказiй за здоров'я жiноцтва. Окрiм того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичiв та родичiв гетьманшi високого колiна.

Маринця й Христина кинулись до Зiнаїди i почали з нею обнiматись та цiлуватись.

- Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зiнаїдо, приїхали до Чигирина, - говорила Христина до молодих паннiв, - буде менi з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то менi втiха з старих тiток та дядин! - жартувала Христина, скоса поглядаючи на тих тiток та дядин.

- А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигиринi та в Суботовi, - тихо шепотiла Маринка Христинi на вушко.

- Невже! От i добре! - сказала Христина i аж крутнулась на одному мiсцi, а потiм пiдскочила.

- А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? - спитав Виговський в паннiв здалеку.

- Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! - сказав веселий Беньовський. - Ой панни! стережiться лишень ви молодих козакiв, цих степових орлiв. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молодi шляхтянки й панни, й панiї та й... декотрi й додому не повертались, навiть замiжнi, не тiльки панни: позалiтали на вольнi степи з красунями козаками, покинули навiть своїх чоловiкiв. Ой стережiться козакiв! Бо козак, як орел, як побачив дiвчину, то i вмер, - жартував веселий Беньовський.

- Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечнi, - обiзвалась весела Христина.

- Ми не боїмось козакiв, - додала за нею Маринка.

- Моя гарна панно! Не зарiкайтесь заздалегiдь i не ручайтесь за своє серце, бо серце вольне, як вiтер, - сказав Беньовський.

- Я зарiкаюсь заздалегiдь, - обiзвалась Христина.

- I я зарiкаюсь, - сказала Маринка.

- Глядiть лишень та стережiться! Не дурно ж спiвають в пiснi: "Ой дiвчина-горлиця до козака горнеться", - промовив Беньовський i покивав делiкатно пальцем на трьох паннiв. - Ви три грацiї, а декотрi козаки люблять грацiї, хоч вони все в битвах трохи не щодня.

Панни i справдi зорили скоса очками по козаках, котрi сидiли попiд стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли й молодi, й гарнi сотники i простi