Олександр Павлович Бердник - Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник

з вояками теж врізалися в незриму стіну, круто пішли вниз, розсипаючись на шмаття. Уламки їх шугнули в море. Піднялися високі стовпи води, густі хмари білого диму покотилися над морем.

— Включити агніта! — пролунав лютий голос Руали.

— Не смій! — гримнув Вайвасвата згори, спрямовуючи вімана до цілих ще кораблів.

Але штучні вояки вже зробили свою справу. Вони ввімкнули бойові агніта, цілячи вогняні промені на прекрасний острів. Багрові хмари здійнялися серед лісу. Як світильники, загорілися велетні дерева. Рій тріскучих іскор помчав до неба.

— Зупиніться! — заревів Вайвасвата, кидаючись до Руали. Та механічні люди не слухали його. Він збагнув, що вони слухають лише, руїнницькі накази. — О боги! Навіщо таке безумство? Ніхто не пройде незримого захисту!

Руала з ненавистю глянув на Вайвасвату, закричав:

— Ти зрадник! Ти зрадив Атлантісі Смерть тобі! Він різко спрямував агніта на воєводу.

Вайвасвата шугнув униз, щоб пройти попід кораблем Руали. Та було пізно. Блакитний сліпучий промінь різонув по вімана, спопелив ніс човна. Вайвасвата скрикнув від страшного жару, випав з вімана, полетів униз.

Похололо в грудях. Невже смерть?

Внизу димлять уламки кораблів. У небі пронизують простір блискавиці смертоносних променів. Когорта Атлантіса люто б’ється в стіну захисту, посилаючи на зелене вбрання острова полум’я руйнації.

Поверхня моря швидко наближалась. Вайвасвата намагався спрямувати тіло так, щоб ввійти у воду ногами. Інакше — смерть.

Різкий удар. Потемніло в очах. Вайвасвата пірнув у воду, глибоко занурився. Потім, сильно загрібаючи руками, виплив на поверхню. Відсапнувши, перевернувся на спину. Швидко відстебнув плащ. Пояс з мечем залишив при собі — невідомо хто стрінеться на острові. Хотів скинути сандалії з ніг, потім передумав. Адже доведеться йти по камінню, по піску…

Він поглянув у небо. Два палаючі кораблі, безладно перевертаючись у повітрі, падали в море. Кінець! Наче й не було грізної когорти Атлантіса! Вся надія, вся пиха Ранатаки була знищена, мов гієна під ногою носорога…

Вайвасвата поплив до берега. З острахом очікував нападу водяних хижаків. Хтозна, які звірі проживають у цих теплих морях? А втім, певно, всі дракони порозбігалися від страхітливої битви…

Наближається берег. Вже відчувається дно під ногами. Вайвасвата швидко вибрався з моря, оглянувся. Людей на воді не видно. Ніхто не врятувався. Лише де-не-де чорніли уламки бойових вімана.

Вайвасвата простягнув руки до сонця, що вже сідало за обрій. Палко подякував за рятунок, за таємничий покров, що захистив його в жахливій сутичці.

«Маруіро! Десь там, на заході, ждеш ти, любиш, сподіваєшся! Я живий, я неушкоджений. Очі мої бачать чарівний край казки. Ноги мої стоять на священній землі. Нгало, ти прохав поклонитись Швета-Двипа? Я виконую твоє прохання, бо це і моє бажання…»

Вайвасвата ліг на землю, притулився щокою до чистого піску. Підвівся прояснений, спокійний…

Що з того, що він самотній? Що з того, що ніхто не зустрів його? Він бачив могуть Швета-Двипа в дії, а тому піде вперед без сумніву! Лише вперед…

ТЯЖКА СТЕЖИНА

Вайвасвата минув погорілий ліс, заглибився в пальмову хащу. Ліани в’юнилися по стовбурах дерев, по великих валунах, загороджували шлях. Юнак коротким мечем розрубував тугі стебла, перестрибував з каменя на камінь. Він поспішав. Треба було до ночі вибратися з низини, заглибитися в гори. Там легше знайти надійну криївку від диких звірів.

Сутінки хутко оповили землю. Між верхів’ями дерев засяяли бліді зорі. В гущавині завивали й ревли якісь тварини, сумно скиглили птахи. Від тих звуків моторошна луна котилася ущелинами гір.

Вайвасвата минув листяні зарості, ступив під віття величних кедрів. Смолисті дерева оповили його тонким запахом, привітно шепотіли. Змовкли крики тварин. Насувалася звідусюди тривожна тиша.

Ноги у Вайвасвати боліли, руки були подряпані, туніка подерлася. Треба спочити. На світанку можна подбати про їжу й рушити далі.

Він видерся на дерево, знайшов розложисті густі віття. Ліанами зв’язав їх, зробив пружну постіль. Ліг, обхопивши однією рукою гілку, а другою тримаючи меч про всяк випадок. Хтозна, кого можна очікувати вночі в гості? Ану якийсь лісовий господар почує запах непроханого зайди! Так буде спокійніше…

Сон знеміг Вайвасвату. Та спав він чутливо, як заєць під кущем. Всякий крик птаха пробуджував його, найменший шелест насторожував. Марилися юнакові блакитні хмари, ясноокі люди в казкових вбраннях, дивовижні зоряні кораблі, яких він ніколи не бачив.

В короткі хвилі пробудження розум вривався в плин сну, турбував. Допитувався. Куди він прямує? Що чекає його? Чи зустріне хто Вайвасвату?

А серце заспокійливо стукало: спи, спи, спи. Вже позаду тривога. Вже ти йдеш по вірній стежині. Спи, спи, сип. Стежка легенди не любить холодного розуму…

На світанку Вайвасвата отямився від дрімоти. Небо в просвітах між кедрами ясніло. Пора йти далі!

Юнак понишпорив між віттям, зірвав десяток великих шишок, загорнув у туніку. Спустившись з дерева, повилузував смачні ніжні горіхи. Потім попрямував далі, обережно обходячи великі виверти кедрів і ялин. По дорозі йому трапилися густі кущі малини, кілька синіх лапатих сироїжок. Вайвасвата поласував грибами, заїв їх ягодами. Потім напився з веселого, дзюркотливого потічка холодної прозорої води.

Довго йшов юнак.

Громадилися перед ним скелі, хащі. Шлях перепиняли водоспади. Він кидався у крижану воду, хапаючись за гостре каміння, розбивав руки, здирав шкіру. Він знав, що треба йти, йти, не зупиняючись…

Зарості ставали все рідшими. Лише поодинокі кедри ліпилися на крутих скелях. Ось уже самі чагарі прикрашають непривітні схили. Темна смуга хащів пропадає внизу, в хмарах. Попереду сліпуче сяють снігові верхів’я.

Нарешті, Вайвасвата вийшов до стежки. Вузенька ниточка сліду тяглася над прірвою, а в темній моторошній глибині беззвучно стрибав, пінився на камінні грізний потік.

Вайвасвата йшов довго, доки сонце не звернуло до заходу. Ноги нили, хотілося їсти, наморочилась голова з незвички до великої висоти. Гнітила тиша, самотність. Він палко бажав почути людський голос, побачити тих, хто зупинив грізну навалу Атлантіса.