Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

про безліч поклонів "от бєлого ліца до сирой землі" (і майже ніколи жодного слова ділового - про здоров'я, про умови життя, тільки "єщо кланяємся" та "єщо кланяємся..."), - вчорашня понура, неговірка людина, читаючи, чи слухаючи, як хтось їй вичитував, розквітала, розбалакувалась, сипала навкруги дотепами й насамперед пильнувала (втішити - поділитися своїми безмежними радощами із тими, хто чомусь ні сьогодні, ні вчора, ні тиждень тому ніякоі звістки з дому не одержував.

- Не журись, братко, і тобі напишуть! - притлумлюючи в собі вибухи радощів, потішав щасливий понурих сусід. І навіть не ображався, коли за ті пригорщі втіхи, що він так щедро хотів одсипати їх усім навколо, хтось вихоплювався з єхидним, злосливим, уїдливим словом:

- А що вона, дядя Пантелєй, не пише, хто ж там коло неї замість тебе работаєть?..

Це було найболючіше, чим можна вразити, дошкулити кожному з нас, одірваних од домівок, повдяганих у сірі, забруджені окопною глиною, шинелі й зігнаних звідусіль повільно гинути в чужому краю, за невідомі провини.

Щасливий не огризався - зрідка хіба, коли викликані листом чи пакунком почуття натягалися, як тугі струни, й вимагали, щоб ними бриніти, доброзичливо пускав у повітря так собі, ні до кого:

- Нічого, і нам стане, як вернемося!

А на очі йому сходила тиха задума... Задумувалися, зщулювалися й інші постаті в окопі, глибоко, видно, поринаючи в спогади про далекий, милий світ, про далеких, любих рідних, що - коли то їх побачиш, та й чи побачиш іще?

Кому рідко, а кому й часто випадали на долю такі радісні дні, коли вечорами до окопу, разом із вечерею, приносили листи, пакунки, повістки на гроші.

Перший такий радісний день пережив я в грудні 1914 року, коли з обозу привезли й передали мені пильно обшиту білим дихтову коробку, а в ній - чудові коржики, що так і тануть у роті (як рівняти їх до наших солдатських, чорних і завжди червивих сухарів?!), кілька плиток шоколаду й кілька коробочок цигареток "Лотос". Це прислала мені Дівчина, і тієї ночі просидів я до світанку в маленькій кімнатці німецької халупки, де над столом, у божнику, висіла така весела картинка з п'ять кошенят, і низав - на тридцять сторінок дрібно низав-нанизував намисто слів, укладаючи в них усі почуття свої, всі надії, сподіванки - що скоро кінчиться війна, що незабаром побачимось, що тут і зовсім, мовляв, непогано й не страшно (щоб не побивалися там так дуже за нами...).

А потім другий пакунок од брата - з теплим светром і ще теплішими рукавицями. Яке це багатство на фронті зимою!

Були, значить, у нас на фронті й радощі та втіхи...

ХВОРИХ ЗА ХВОРИХ НЕ ВВАЖАТИ...

Від Мазурських озер до Сувалок ішли пішки всім корпусом неймовірно довго, знову без відпочинку - дні й ночі, знов від утоми втрачали свідомість навколишнього.

П'ятдесяттисячним комашинником заполонили достоту половину міста; щоб навантажити й рушити залізницею всю цю людську масу з усіма службами, кухнями, обозами й артилерією, треба було щонайменше сорок ешелонів і не мало часу. А за безголового порядкування той час безглуздо зростав і тягся; ми кілька днів і ночей никали навколо вокзалу, не маючи де притулитися відпочити, не маючи права заходити до міста, поки, нарешті, понабивали собою вщерть червоні вагони - справді, як оселедцями в діжці, і рушили на південь.

Зупинились на станції Двинськ. Тут сталася з поїздами "пробка", і довелося цілому корпусові жити в Двинську більше, як тиждень.

Уже другого дня, на велику нашу втіху, дозволено було нам гуляти в місті, і ввесь корпус, як сарана на зелену огудину, накинувся на шинки, шиночки, чайні, заїзди й так собі притулки розпусти.

Не було того двору, звідки б солдатів достоту не смикали за поли, закликаючи й обіцяючи безліч утіх із красунями-дівчатами. Коло деяких притулків стояли днями й ночами солдатські черги.

Вже з першого дня ми знали, що простоїмо тут не менше, як тиждень, і я того самого дня телеграфував своїй Дівчині, що ми можемо побачитись, коли вона негайно приїде на станцію Двинськ, бо їдемо в Карпати, а невідомо, чи колись виїдемо звідти.

Відповіді не було день, не було два, не було й на третій день.

Тільки б побачитись, тільки б сказати кілька слів, почути любий голос, хоч трішечки скинути з серця того тягару нелюдських мук, що пережито їх трохи не за рік розлуки... Відповіді не було. А Хома Мельниченко по-дружньому розповідав, сумовито задуманий, як його гаряче пригортала й плакала, не відпускаючи, куплена за карбованця в якомусь тісному, але чистенькому закалабку п'ятирозрядного готелю, золотоволоса, молода дівчина. Вона клялася, що не відпустить його від себе, що передягнеться в солдатське й піде воювати, аби тільки бути разом...

- А хіба так не можна? Ну, скажи, чому нам не можна йти воювати? - допитувала Хому дівчина. - Я не хочу тут лишатися, ой, не хо-о-очу! І голосне, конвульсивне дівчинине ридання припинив гуркіт у двері та погрозливий наказ - прощатися з випадковим гостем, - гірко закінчив свою історію Хома.

Мені було душно.

Двинська історія кінчилась на тому, що через тижнів три, уже в Карпатах, генерал Брінкен мусів видати наказа:

"Хворих на венеричні хвороби не вважати за хворих, і ні до лазаретів та шпиталів не спроваджувати, ані відпусток ніяких не давати".

Бо хворів справді ввесь 22-й армійський корпус.

ДО НАШИХ КАРПАТ