Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

репетицію, а головне — годувати чайку. А бичків хто для неї наловить?

Я мовчу. Я не рухаюсь з місця. Бо ж не скажеш одразу мамі, що тобі зовсім не хочеться в ті гості.

— Ти чув, Даньку?

— Мамо! А йди сама. Бо мені так ніколи, так ніколи… Мама запитливо зиркає на мене:

— Чи не з дідом у море збираєтесь?

Дідусь сьогодні не йшов у море — находився за тиждень, — він ще лежав у ліжку, читав газету. Читав і чогось лаявся.

— Мені он чайку треба годувати…

— То йди швиденько нагодуй.

— Але ж бички… Треба бичків наловити.

— А ставрида ота для кого?

Я справді заготував для чайки стільки риби, що її вистачить ще й на сьогодні. Отож стояв і думав: як мені ще відмовлятись?

Мама закінчила викладувати свою зачіску. Вона була така красива, така висока і струнка, що я мимоволі ступив до неї і притулився щокою до маминої руки. Я дуже люблю свою імаму, а ще коли вона вдягається ось так — мені просто подих захоплює.

Мама погладила мене по голові, і мені стало так тепло, так хороше. І я вже згодний не те що в гості — на край світу йти зі своєю мамою.

— І волосся у тебе, мов у їжака. А шия! Я думала — смаглявість, а воно грязюка чи, може, смола, як на тому П'ятниці. Ану, голубе, знімай свою «кольчугу» — митися будемо.

«Кольчугою» мама називає мою майку. Мені дуже не хочеться митися.

— Та я ж тільки вчора мився, — упираюсь.

— Видно, що мився.

— То я в морі…

— На ось мило, йди під душ. Та вуха добре помий, волосся, бо на тебе дивитись страшно.

І ось уже вимитий, зачесаний, в білій сорочечці та парусинових коротеньких штанцях я йду з мамою в гості. І тільки за ворітьми згадую, що слід поцікавитись, куди ж ми йдемо? До кого?

— До тьоті Наді,— повідомляє мама.

В мене знову зникло бажання йти в гості. Це ж доведеться слідкувати, щоб не забруднити оцих штанів — я їх дуже не любив! — та ще й поговорити буде ні з ким. Не розмовлятиму ж я з отією заокуляреною Сайкою.

— А що я там робитиму, в тих гостях? — питаю кисло. Мама дивується:

— Як що? Сидітимеш, слухатимеш старших, з Оксанкою пограєшся.

— Потрібна вона мені…

Мама спиняється, суворо дивиться мені в очі:

— Як це — потрібна? Вона — що: не така, як і ти? Що це за зверхнє ставлення до друзів?

— А вона мені ніякий не друг… — знизую я плечима…

— Санина мама — моя подруга. Значить, Санка — твоя подруга.

Я опускаю голову. Подруга, то й подруга. Потрібні мені такі друзі. Коли мама наказує — що ж, посиджу в хаті, але гратися з нею все одно не буду. І говорити не буду. Ще чого не вистачало — з дівчатами розмови заводити!

А мама повчає:

— З тьотею Надею будь ввічливий. Та коли до столу запросять, то не хапай нічого в руки, а згадай, що існують на світі ложки та виделки. Та їж не поспішаючи, пережовуй гарненько, бо ти завжди все ніби кудись поспішаєш.

— Поспішаєш-поспішаєш. Ти мене, мов того Асика, муштруєш.

— Не муштрую, а навчаю…

Далі сперечатись було нікуди, бо ми підійшли до тьоті Надиного дому. Я відразу побачив і Оксану. Вона, зігнувшись, сиділа на столі в альтанці і щось читала. Не підняла голови навіть тоді, коли ми, грюкнувши хвірткою, зайшли на подвір'я.

— Здрастуй, Сано! — привіталась мама.

— Здрастуйте, мама в хаті,— не підводячи голови, пропищала Оксанка.

Зиркнувши на маму, я мало не розсміявся. «Якраз з Саною пограєшся», — говорив я їй очима.

А назустріч нам вибігла тьотя Надя.

— Оксано! Ох спасибі ж тобі! А я виглядаю та все думаю — прийде чи не прийде?

Тепер і Санка відірвалась од книги.

— Тьотю Оксано! Даньку! Здрастуйте!

— Сано! Пограйся з Даньком, — наказує тьотя Надя.

Сана неохоче злізла з столу, притиснула до грудей книжку, короткозорими очима витріщилась через скельця окулярів на мене:

— Ти хочеш гратися? А може, краще давай почитаємо книжку?

Мені однаковісінько — читати, то й читати.

— Або я тобі покажу свої книги. Хочеш?

— Ну, показуй, — згодився й на це.

Ми зайшли до хати. В них була простора хата на дві кімнати з кухнею. У більшій кімнаті, в одному з кутків, стояла етажерка, заставлена книгами.

— Глянь, скільки їх у мене. І я вже по тричі прочитала кожну.

Це все були пригоди й пригоди. Я їх теж колись читав, а потім перестав.

— Та то все вигадки, — кажу Сані. Вона з переляком зиркнула на мене.

— Як вигадки? Хіба в книзі можуть бути вигадки? Знаєш, які бувають хитрі шпигуни? Вони як завгодно вміють маскуватись.

— Навіть в сірниковій коробці?

— Навіть в коробці,— не задумуючись, кивнула головою Сапа. Потім подумала-подумала і додала — Звичайно, тут трохи, мабуть, вигадано, але все ж цікаво.

Далі говорити було ні про що, і я початі дослухатись до розмови тьоті Наді з мамою. Тьотя Надя і на цей раз