Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

тіткам і на думку не спало б, що членкиня їхньої родини може забутися до такої міри, так занедбати найсвятіший обов’язок родової солідарності, аж заплющити очі на гостре непорозуміння між Мурреями та Салліванами, яке тривало протягом життя двох поколінь. То була спадщина, котру всякий порядний Муррей мусив берегти аж до смерті. Та, коли вибігаєш у поле з розпатланою Ільзою, традиції втрачають свою силу, надто якщо тебе манять зелені солодкі яблука.

Одного вересневого вечора Емілі самотою подалася аж до майстерні Високого Джона. Сутеніло. Відколи повернулася зі школи, вона цілий час була вдома сама. Тітки з кузеном Джиммі поїхали до Шрусбері, обіцявши повернутись, як смеркатиме. Ільза теж вирушила з батьком до міста, однак не до Шрусбері, а до Шарлоттетауна, аби купити поважну річ: під впливом пані Сіммс доктор постановив справити дочці зимове пальто. Спочатку Емілі було вельми добре в цілковитій тиші, любо було відчувати свою незалежність. Почувалася значною особою, адже їй довірено пильнувати цілий будинок. З’їла вечерю, залишену тіткою Лаурою на жаровні (щоб не вистигла), й пішла до молочарні, де випила ні багато ні мало шість кухлів молока. Вона не мала до цього і найменшої охоти, але здебільшого їй забороняли пити молоко, відставлене на сметану, тож нині належало скористатися з такої чудової оказії, оказії, що може повторитися дуже нескоро. Тітки так і не здогадалися, хто став винуватцем зникнення молока, — кожна підозрювала в цьому дрібному переступі іншу, — тож Емілі ця провина минулася геть безкарно. Тільки не слід робити неслушних висновків; Емілі мала бути вистежена й покарана за непослух: сумління мусило схилити її до визнання своєї вини. Але, на жаль, треба зазначити, що сумління жодної хвилини не мучило її через випите молоко. Натомість чи не сама доля призначила їй цього вечора тяжко страждати, страждати з причини цілком інакшої.

Споночіло зовсім. Емілі не мала ані найменшого бажання вертатися до порожнього, похмурого будинку. Тож вона попрямувала до Джонової майстерні, де не застала нікого. Але певні ознаки вказували на досить напружену працю Високого Джона, перервану, здається, недавно і на короткий час. Тож Емілі вмостилася на дошках і взялася розглядатись навколо, шукаючи очима чогось їстівного. Жадані яблука лежали вряд на звичному своєму місці, на сволоці. Тут Емілі відчула нездоланний потяг до «солодкого».

Вона стала навшпиньки, щоб ліпше бачити, і вподобала собі найбільше яблуко. Тоді присунула столик до стіни й, вилізши на нього, зняла зі сволоку смаковиту здобич. Їла жадібно. Тримала в пальцях недогризок, коли зайшов Високий Джон. Кивнув їй головою і роззирнувся довкола, ніби з якоюсь неохотою.

— Я саме вечеряв, — озвався він. — Дружини немає вдома, тож мушу дбати про себе сам.

І заходився мовчки пиляти дошки. Емілі пересіла на сходини побіля дверей і взялася лічити зернятка в недогризку. Прислухалася до свисту й співу Велительки Вітрів та в думці складала «Опис Майстерні Високого Джона при Світлі Ліхтаря». Повернувшись додому, вона негайно занотує цей «Опис» у себе на горищі. Саме шукала потрібного виразу, якого бракувало для закінчення певного речення, коли Високий Джон рвучким рухом обернувся до неї, враз переставши стругати дошки.

— А де велике солодке яблуко, що лежало он там, на сволоці? — запитав чудним голосом.

— Я… я… я з’їла його, — пробелькотіла Емілі. Високий Джон заломив руки й подивився на Емілі з жахом.

— Най святі хоронять нас від усякого лиха, дитино! Ні, ти не з’їла того яблука — правда ж? Говори: не чіпала його?

— Я не знала, що не можна, — відповіла перелякана Емілі. — Я з’їла його.

— Не можна?! Слухай, мала! Те яблуко було просякнене отрутою для щурів. Ці потвори геть замучили мене, це справжня кара, тому я поклав собі вивести їх.

І ось приходиш ти, і з’їдаєш яблуко, що здатне заподіяти певну смерть щонайменше дюжині тих потвор!

Високий Джон побачив, як личко Емілі враз пополотніло. І лиш майнув перед його очима бавовняний фартух: Емілі вибігла з майстерні й щодуху помчала через темне поле. Гнав її головний інстинкт недужої тварини — опинитися у своїй норі! Вона прагнула добігти додому раніше, як віддасть Богові душу. Перетнула поле з шаленою швидкістю і, наче метеор, увірвалася до будинку. Скрізь темно і тихо. Ще нікого немає! Емілі аж скрикнула від розпачу. Невдовзі прийдуть, знайдуть її задубілою, охололою, зчорнілою… Все скінчиться для неї на цьому розкішному світі, а чому? Бо з’їла яблуко, що, на її думку, існувало саме для того, щоб бути з насолодою з’їдженим. Ні, це неймовірно… вона не хоче вмирати!

А проте… Проте мусить умерти. Зараз вона сподівалася лиш на те, що родина повернеться до того, як вона склепить очі навіки. Це так моторошно — конати самотою в цьому великому, безлюдному Місячному Серпі! Вона не важилась податися кудись, аби їй допомогли, врятували її. Може померти дорогою, в темряві — о, це було б найстрашніше! Їй навіть на думку не спало, що порятунок — можливий. Гадала, як проковтнеш отруту, то смерті вже не минути.

Руки її тремтіли, однак запалити свічу спромоглася. Тепер було не так страшно, принаймні з темряви проступили знайомі предмети. Емілі — бліда, перелякана, самотня — постановила мужньо дивитися смерті у вічі. Не вільно їй зганьбити імення Старів та Мурреїв. Міцно стиснувши руки, вона силкувалася приборкати дрож. Як довго ще їй жити? Високий Джон сказав, що та отрута спроможна вигубити «з дюжину тих потвор». Здається, він ще пробурчав, що вони поздихали б «за один змиг ока». Що означає цей вираз? Як довго триває отой «змиг ока»? Чи смерть від отрути є болючою?

Емілі мала доволі туманні уявлення про дію отрути: чула колись, ніби це спричиняє тяжкі страждання. Ох! А ще зовсім недавно вона почувалася такою щасливою! Гадала, що житиме й житиме, напише велику поему і стане такою ж славетною, як пані Гіменс. Учора ввечері вона вкотре посварилася з Ільзою і ще не