Клод Кампань - Діти морських туманів

подруги, я почувала уже не жаль, а захват перед цим непереборним прагненням до життя й радості, якого неспроможні заглушити страждання й каліцтво…

Ніколи мені не забути, як ми ввійшли до кабінету лікаря і кілька секунд стояли мов укопані під його поглядом — спочатку цікавим, потім здивованим, а далі щиро потішеним. Правда, спершу йому довелося ставити діагноз не Марінетті, а статечно-солідній недорослій парі, котра, як здавалося йому, гралася в тата й маму.

Кинувши оком на карточку, яку сестра поклала на його стіл, він підійшов до нас.

— Добрий день, Марінетто Ферк! — сказав, подаючи дівчинці руку.

Потім звернувся до нас, ледь помітно усміхаючись:

— Я маю честь бачити в себе подружжя Ферків? Чи, може, ні?

Він був високий, з відкритим і добрим обличчям і зовсім непоказний. Якби він попався мені десь у коридорі, у своїй білій шапочці і халаті з підкачаними аж до ліктів рукавами, по-хлоп'ячому меткий, я б скорше подумала, що то практикант…

«Я маю честь бачити в себе подружжя Ферків?..»

На цю «шпильку» першим зреагував Нікола.

— Фанні Ле Марруа та Нікола Фрамекур! — уточнив він дещо підкресленим тоном.

Лікар, здавалося, оцінив чіткість, з якою хлопець зразу розставив наше тріо на свої місця.

— Гаразд! — сказав він. — Розповідайте, в чому річ. — Його голос спустився на тон нижче. — І насамперед скажіть, хто ж батьки вашої дівчинки?

Я вирішила відповісти одверто, так, як, очевидно, він це любив.

— Річ у тім… ми їм дали на сьогодні відпустку, — почала я, — так, щоб вони не знали про наш приїзд сюди…

Як же це я не передбачила, що потрібен буде рентгенівський знімок Марінеттиної ноги…

— Корпус Д, ліве крило. Після виходу підете праворуч і за рогом лікарні — третя вулиця…

Марінетта почала капризувати. Ми йшли тепер слідом за молодим санітаром, який штовхав перед собою коляску в напрямку рентгенкабінету.

— А мене не покладуть у коляску, скажи мені, Фанні?

— Ні, серденько, звичайно, ні.

Побачивши чоловіка, що лежав у колясці, я почервоніла. Але він привітно всміхнувся до дівчинки.

— А нащо ж тоді тобі ніжки? Краще бігай ними!

Санітар швидко штовхав вперед коляску, і Марінетта не встигала за нею. Нікола підхопив малу на руки, пригорнув до себе і так ніс аж до рентгенкабінету. Тут я заходилася її роздягати. Налякана незвичною обстановкою, дівчинка почала тихенько плакати. Нікола обережно поклав її на великий стіл, над яким переміщався з одного краю на другий важкий рентгенівський апарат. Потім він обхопив двома долонями личко Марінетти, нахилився над нею і своїм лагідним поглядом поступово заспокоїв її. Марінетта перейнялася до Нікола ніжною вдячністю, так, як переймається нею зацьковане звірятко до свого рятівника. Тому здалося цілком природним, що вона знову залізла йому на руки, коли ми верталися до лікарні, де мали ждати наслідків рентгенографії…

Я, мабуть, ніколи не забуду тих нескінченно довгих хвилин у кабінеті лікаря, коли він, уже вкотре, — мабуть, чи не в десятий раз — почав вивчати темні рентгенівські знімки, де читалася драма останніх місяців. Я й зараз ще тремчу від хвилювання, згадуючи, як тверда лікарева рука лягла на моє плече, а погляд його втупився в Нікола.

— Гаразд! — нарешті мовив він. — Перекажіть батькам, що я жду їх для вироблення спільної програми дій. Звісно, доведеться все починати спочатку: готуватися до нової операції, яка можлива лише після кількамісячного перебування в нашій лікарні, потім вчитися ходити — це можна буде робити в Булоні. Але вже тепер постарайтеся переконати їх, що через рік-два про цю скалічену ніжку залишиться тільки лихий спогад.

І на прощання, перш ніж сісти за свій робочий стіл, він додав:

— Їм пощастило, що їхні друзі — такі невиправні оригінали, як ви!

Надворі Марінетта вирвалася від нас, як випущене на волю лоша.

— Чого ми сюди приїхали? Нащо вони робили все це з моєю ногою? — щебетала вона, стрибаючи по низенькій кам'яній огорожі навколо грядки з петуніями.

Ми з Нікола, трохи задумані, ішли слідом за нею.

— Ти, сподіваюсь, не сумніваєшся, що повторна операція неминуча? — стиха мовив він. — Усе-таки якщо після цього Марінетта ходитиме нормально, батьки її не тямитимуть себе від радощів, правда ж?

— Безперечно. От тільки через які хвилювання, через які випробування доведеться ще пройти Крістіні й Давідові!

— Зате в кінці на них чекає перемога! Я несамохіть схопила Нікола за руку.

— Спасибі, Нік!

Героїня дня не дала нам розчулитися.

— Ну, скажи, Фанні, навіщо вони все це мені робили?

Тоді я сіла на кам'яну огорожу і пригорнула дівчинку до себе.

— Хіба ти не чула, що сказав лікар? Твою ніжку, Марінетто, можна виправити. У тебе будуть дві ніжки зовсім однакові, як до аварії.

Вона випростала покалічену ногу вперед, подумки її оцінила, потім, скорчивши гримасу, зробила висновок:

— А що мені з того, що вони не однакові? Раз уже вони ходять і я не лежу у колясці, як той дядечко!

Нараз її обличчя опромінилося ніжною усмішкою:

— Але мама буде така рада! І тато теж. Я мало не задушила її в своїх обіймах…

* * *

Який він неспокійний, неврівноважений, мій рідний край!.. Його шмагають люті вітри, огортають тумани, б'ють морози і купають дощі. А потім зненацька подує примхливий зюйд-вест, і, ніби вимите від сірості й смутку, все засяє навкруги під промінням ясного сонця. І знову видно його погідне лице, непереможно-блакитне, ніжно-зелене, отінене рожевістю й золотом вечорових сутінків. Та навіть шарпана стихіями, його душа завжди жива. У битвах вона тільки очищається і молодіє. А ще тепер, у ці години