Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

й стільці з їдальні, готуючи місце для танців. З другого боку широкого холу були прочинені двері до бібліотеки, тож Скарлет туди й прошмигнула. Вона тут почекає, поки Ешлі розпрощається з гістьми, і гукне його, коли він увійде в дім.

Бібліотека тонула в напівмороці, бо штори були опущені від денної спекоти. Ця затемнена кімната, високі стіни, всуціль заставлені шафами з книжками у темних палітурках, подіяли на Скарлет гнітюче. Вона воліла б не таке місце для свого потаємного побачення. Велика кількість книжок завжди пригнічувала її, так само, як і люди, охочі поглинати їх у чималій кількості. Точніше - всі люди, окрім Ешлі. Зусібіч перед нею виростали в напівтемряві важкі меблі - крісла з високими спинками, глибокими сидіннями й широкими поручнями, призначені для росля- вих чоловіків Вілксової родини, і присадкуваті м’які, оббиті оксамитом крісла з оксамитовими ж таки пуфиками перед ними, призначені для жіноцтва. У протилежному кутку довгої кімнати перед каміном стояла канапа, на якій любив сидіти Ешлі,- своєю високою спинкою вона нагадувала ведичезну тварину, зморену сном.

Скарлет прихилила двері, так щоб лишилася шпарина, і спробувала вгамувати калатання серця. Вчора вночі вона збиралася так багато сказати Ешлі, а от зараз не могла пригадати з того ні слова. Чи то вона придумала щось, а потім забула, чи то більше сподівалась на те, що Ешлі скаже їй? Аж холодний страх пронизав її, що в голові у неї так порожньо. Якби хоч серце трохи втихомирилось, вона, може, й надумала б, що сказати. Але воно ще дужче затріпотіло, коли вона почула, як Ешлі розпрощався нарешті з усіма і вступив до холу.

З усіх її думок тільки одна залишилася - що вона кохає його, що їй все в ньому любе, від гордовитої постави русявої голови до вузьких чорних чобіт, любий його сміх, який часом спантеличує її, люба його мовчазність, яка так її бентежить. Ох, якби ж то він отак прямо ввійшов сюди і схопив її в обійми, щоб їй не довелося нічого казати! Він же кохає її… “Може, якби я помолилась?..” Вона міцно заплющила очі й забурмотіла хапливо:

- Пресвята діво Маріє, всемилостива…

- Це ти, Скарлет? - почувся гблос Ешлі крізь шалений стукіт її серця, який гучно відлунював їй у вухах. Розгубившись, вона не знала, що робити. Він стояв у холі й дивився на неї з того боку напівпрочинених дверей, а на устах його був ледь іронічний усміх.

- Від кого це ти ховаєшся? Від Чарлза чи від Тарл- тонів?

їй аж дух забило. Отже, він таки помітив, як хлопці увивались коло неї! Який невимовно любий він був, коли стояв отак з блищиками в очах, зовсім не завважуючи її збудження. Вона не могла промовити ні слова, тільки мовчки вхопила його за рукав і потягла до бібліотеки. Він слухняно ввійшов, здивований і зацікавлений. Усе тіло її було в напрузі, очі так дивно горіли, як ще ніколи він не бачив, і навіть у напівсутіні було видно, як пашать у неї щоки. Механічно він причинив за собою двері й узяв її за руку.

- Що трапилося? - запитав він мало не пошепки.

Від його доторку вона затремтіла. Ось зараз усе станеться, все, як вона вимріяла! Тисячі думок безладним товпищем проносились крізь її мозок, але жодну несила було вхопити і втілити в словах. Вона тільки дрібно тремтіла й дивилася йому у вічі. Чому він нічого не каже?

- Що трапилося? - перепитав Ешлі.- Ти якусь таємницю хочеш мені звірити?

Раптом вона спромоглась на мову і так само раптом усі роки напучень Еллен вивітрилися з її пам’яті, і буйна ірландська кров Джералда озвалась устами його дочки:

- Так, таємницю. Я кохаю тебе.

На мить запала така разюча тиша, наче обоє вони завмерли, затамувавши подих. А потім Скарлет ураз перестала тремтіти, і хвиля гордощів та щастя затопила її. І чого вона раніш йому цього не сказала? Це ж куди простіше, ніж усі ті панянські околяси, яких її навчали! Вона потяглася поглядом до його очей.

А в його очах були розгубленість, недовіра і ще щось, тільки от що саме? Атож, такий вираз був у батькових очах того дня, коли його улюблений кінь зламав ногу, і Джералд власноручно мусив того коня пристрелити. Тільки чому це їй зараз згадалося? Така безглузда думка! І чого Ешлі так по-чудному на неї давиться й мовчить? А тоді наче звична маска з’явилась у нього на обличчі, і він гречно всміхнувся.

- Але хіба тобі мало, що ти сьогодні полонила тут усі інші чоловічі серця? - сказав він з тією, такою знайомою їй, ласкаво-глузливою ноткою в голосі.- Ти іще однієї перемоги хочеш, щоб таки всіх без винятку звоювати? Що ж, моє серце завжди тобі належало, ти це знаєш. Ти ж на ньому гострила свої зубки.

Щось тут було негаразд - зовсім негаразд! Вона уявляла собі це цілком інакше. Крізь шалене плетиво розшарпаних думок в її мозку одна почала набирати чітких обрисів. Чомусь - із невідь яких причин - Ешлі поводиться так, наче гадає, що вона крутить йому голову. Але ж він знає, що це не так. Вона певна цього.

- Ешлі… Ешлі… Скажи мені… ти повинен… Та не дражни ж ти мене! Чи справді твоє серце належить мені? О, любий мій, я ж ко…

Він умить приклав руку до її уст. Маски на обличчі не стало.

- Не кажи цих слів, Скарлет! Не треба! Це ти несерйозно. Ти зненавидиш себе за те, що їх казала, а мене за те, що я їх чув!

Вона різко відкинула голову назад. Гарячий струмінь пронизав усе її тіло.

- Ні, я ніколи тебе не зненавиджу! Я кажу, що кохаю тебе, і я знаю, що й тобі я не байдужа, бо…- Вона не докінчила, вражена тим, що вперше побачила таку муку на чиємусь обличчі.- Ешлі, це ж правда - ти любиш мене, так?

- Так,- відповів він глухо.- Люблю.

Якби він сказав, що ненавидить її, то й тоді не вразив би настільки. Вона німо вчепилася за його рукав.

- Скарлет,- промовив Ешлі,- краще облишмо це, забудьмо, що ми тут сказали.

- Ні,- прошепотіла вона.- Я не можу. Але що це означає? Хіба ти не хочеш… одружитися зі мною?

Він відповів:

- Я одружуюся з Мелані.

Потім якось так вийшло, що вона вже сиділа на низенькому оксамитовому