Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

тоталітарному суспільстві, просто без помсти з рідного обійстя не міг одійти. Отже, бив, образно кажучи, з малокаліберної гвинтівки, але в пах, бо велосипед був головним засобом пересування вітчима. Відтоді він у рідному домі не з’являвся, а коли розтривожена матір приїхала до нього сама, популярно матері роз’яснив, що поки вітчим не «здохне» (це його слово — «здохне»), ноги його вдома не буде. Тоді ж таки вони з матір’ю й заклали свою таємну спілку й домовилися, як спілкуватимуться, хоча спершу мати й спробувала навернути сина до лона родини.

— А про мене не подумав? — із плачем спитала вона. — Скільки й мені залив сала за шкіру той негідник!

— Про тебе думатиму, — категорично сказав Іван Василевський, — але на порога не ступлю, поки не випреш його з нашої хати. І як ти могла вийти за кацапа?

— Якось так вийшло, — покірливо пробелькотіла мати.

— Що посіяла, те й маєш, — немилосердно прорік Іван.

Мати, однак, не втерпіла, щоб не поцікавитися.

— А це ти йому лісапет і шляпу спортив?

Тоді він глянув на матір погордливо і сказав:

— Я такими ділами не займаюся!

Цей епізод не стосується до нашої історії, але мені він потрібен, щоб показати: Іван не був кваша чи каша, а людина характеру таки твердого, умів за себе постояти, був мстивий і не гребував, коли треба, й збрехати…

Але йому того вечора не дали до кінця всолодитися самопихою, що була однією із сокровенних його слабкостей (нею й покріплював силу в непевних ситуаціях), бо у двері щось обережно постукало.

— Хто? — скрикнув він.

— Це я, Аркадій Петрович.

На табло Іванового мозку миттю засвітилися слова Фединої перестороги, що старий, напившись, лізе виливати душу і що його можна, як смирного, проганяти, тож закріпив у голові цього шруба, туго прикрутивши гайкою.

— Чогось хотіли?

— На минутку! Шось інтересне покажу!

До «інтересного» Іван байдужий не був, тим більше, що мав у самотині провести цілого вечора, а восени вони довгі, повагався й таки відчинив.

Аркадій Петрович кинувся до вікна й поманив його пальцем.

— Іди глянь!

Іван підійшов і побачив, що дорогою, одягнені в темні халамиди і в темних хусточках, простували Таїсія Іванівна з Людмилою, ішли дивно однорухово, як сіамські близнюки, тільки одна була мала (мати), а друга — висока; одна — худа, а друга — товстенька. Відтак від їхньої однорухомості створювався дисбаланс, що робило їх смішними.

— Чешуть, голубки, — ніжно сказав Аркадій Петрович. — Це гріхи одмолювать.

— Вони що, сектанти? — з жахом спитав Іван Василевський.

— Та ні, — захихотів Аркадій Петрович. — Але в церкву ходять, гріхів скопилось багатенько, от і ощущаїця потребность.

За вікном плелися ранні осінні сутінки, вулиця від вікна йшла простоглядно, трохи звищуючись. Недавно пройшов дощ, де-не-де поблискували очі калюж, дерева побіч стояли розчухрані, але ще з листям, а під кожним вистелялося по рудому колу. І в тих двох темних постатях, що йшли серединою вулиці, відчувалася якась приречена самотність, а може, сумна пригаслість та вичерпаність, бо йшли з пониклими головами, ніби худоба на убій.

Я вже не раз згадував про тугодумність Івана Василевського, але треба застерегти, що тугодумність не означає глупоти. Так само це не визначає чуттєвої притупленості, просто у своїх учинках та діях Іван був незмірно повільний, так само й у роботі, але розума мав достатнього принаймні для того, щоб навчатись в університеті. І хоча бував по-волячому впертий, міг мати відчуття й тонкі: наприклад, чудово сприймав музику, і саме на цій любові до музики ми студентами і зійшлися. Отож я певний, що, дивлячись на ті пригнічені постаті в ранніх осінніх сутінках, поміж напівопалих дерев, він міг відчути тонку музику того моменту й перейнятися нею. Саме тому й сказав:

— Не розумію, що в цьому смішного?

Аркадій Петрович миттю збагнув, що вони відчувають не в унісон.

— Да, конешно, — мовив він, намагаючись потрапити в тон. — Кожен у цьому світі має свого чорта…

Фраза була не дурна, й Іван придивився до господаря пильніше.

— Я радий, що вони ушли, — сказав господар, — бо хотів поговорити з вами по-музьки…

— Про що? — різко спитав Іван.

— Ну, шоб ви легше ввійшли в жизню нашого дому, — сказав господар. — Справді не п’єте?

— Ні, — так само гостро сказав Іван.

— Ну, тоді покуримо, — мирно згодився господар. — Знаєте, шо я думаю? Кожен чоловік має свої слабості. І баби це тонко чуствують. І довбуть саме туди. Розумієте чому?

Іван усе ще дививсь у вікно, коли господар вільно розсівся на стільці й припалював цигарку. Темні постаті в глибині вулиці віддалилися так, що здавалися хитливими тінями в мокрому й нерушному просторі.

— То чому? — різко повернувся до Аркадія Пастуха.

— Бо вони ближче, сказать, до природи. Бачили курчат? Коли всі сильні, то й харашо. А буде між них мізерне, йому не помагають вижити, о нє! Довбуть і довбуть, що й здоровий не витримав би. І курка-квочка довбе — це слабость чуствують. І хочуть ту слабость зничтожить. Хорошо це чи плохо?

— До чого це ви?

— До того, шо і я маю слабкость: випить люблю. Нє, не люблю! Шось, понімаєте, починає мулить, душа плаче, я так і сяк, а виходу катма! Ну я й припікаю — біда, але накша. Та ж, що і вдовольствіє… Тоді в них, у баб, чортяка і влазить. Мені біда, а їм удовольствіє мене довбать…

— Навіщо це мені розказуєте?

— Щоб придупридить, поки не влізли між наші біди…

— Не збираюся